Бруханда до павільйонів навідувався частенько. Вдвох із дідом, немов буддійські мудреці, вони могли цілу ніч сидіти на бавовняних чи якихось там шкіряних вершинах і безперервно говорити, згадувати бувальщину, юність, інші місця — Самарканд, Владивосток, Кишинів. Серед іншого дід Паша всякчас скаржився на доньку та онука, яких вважав неповноцінними через те, що років десять тому, здавалося б, нормальний чоловік (його зять) втік від них до іншої сім’ї.

— Це Людка його вигнала. Ідіотка, — казав дід Паша. — Тепер мучиться, а Гриша без батька росте, в нього повадкі як в урки, а сам же — дохлік, сколіознік, турнік тільки в телевізорі бачив.

Бруханда, натомість, цієї думки діда Паші не поділяв: Гриша, навпаки, здавався йому досить чемним та привітним хлопчиком. Дохлік — можливо, але точно не урка.

Валерій Семенович Бруханда жив на третьому поверсі в другому під’їзді. Жив він тихо, спокійно, й аж настільки, що мешканцям його будинку часом здавалося, ніби навіть глухоніма та паралізована тьотя Рита з першого під’їзду була голоснішою за Бруханду. Проте, Бруханда пив. Про це знали всі, але пив він культурно, а значить — тихо. Тож ніхто не міг і слова сказати Бруханді. Ні, ніхто не міг дорікнути йому, мовляв, ей ти, Бруханда, тобто Валерію Семеновичу, тихіше не можна? Або так іще: я все розумію, дядя Валера, але в мене маленька дитина, не могли б ви поводитись скромніше?

Ні, такого не було. Ніхто так не говорив. Ніколи.

Щодня він прокидався близько сьомої, взував свої в’язані тапочки і рушав на кухню. Відчиняв змащені машинним маслом дверцята шафки, діставав звідти штоф, склянку, потім сідав на залізний табурет, наливав, випивав і повертався до ліжка. А вже о десятій починалося повноцінне існування Валерія Бруханди. Тоді він виходив на вулицю, намотував кілька кіл навколо овочевої бази, сидів у дворі під старою тополею і дивився на будинок, у котрому минуло його дитинство. Просидівши із півгодини, або навіть з годину, що іноді з ним траплялося, Валерій Семенович повертався додому, де знову випивав і тихесенько мурликав пісні своєї буремної молодості. Так мурликав він, певно, до обіду, після чого снідав, випивав і йшов блукати містом. Варто визнати, це він любив більше за все. Якраз у цей час на вулиці міста виповзало багато всілякої потолочі, за якою Бруханда міг довго спостерігати з великим задоволенням. Подумки він при цьому відзначав, що для нього є добро, а що зло, що варте уваги, а що — ні. На відміну від багатьох пенсіонерів, Валерій Семенович не відчував до себе жалю. Він жив повноцінним життям. Принаймні так він хотів думати і, зрештою, думав.

Слід додати, що після прогулянки Бруханда обідав і мостився на балконі у спеціально облаштованому місці, де можна було тихенько пити, радіючи життю. Так він міг сидіти до пізньої ночі, після чого напівсонний, з усвідомленням повноцінно прожитого дня, Бруханда йшов до ліжка. Або — на чергування до діда Паші, якщо, звичайно, цього дня була його зміна.

Валерій Семенович не знав, що таке хандра і тим більше, що таке депресія. Він був спокійною і, могло видатися, навіть сумною людиною. Втім, ні-ні, він не був сумним! Скоріше — простим, звичайним, консервативно постарілим, від чого будь-які надмірні прояви людського здавались йому не до кінця зрозумілими, навіть чужими. Радів він безсловесно, посміхався непомітно, плакав — потайки. Він і вітався мовчки — лише відкриваючи рота.

А всіх оточуючих, сказати правду, це дуже влаштовувало. Були ж, на противагу Бруханді, й інші сусіди, з усіма не надто делікатними вигинами своїх характерів. Тому, само собою, тиха поведінка в цьому будинку тільки віталася.

Колись давно, коли життя, здавалося, лише починалося, Валерій Семенович був спортсменом. Більше того, він був боксером, і бокс цінував саме за те, що стратегія й тактика бою можуть бути використаними на практиці; це давало змогу розуміти людей краще, а ще — дозволяло любити їх. Уникаючи бійок та неприємних ситуацій на вулиці, Бруханда на повну викладався на рингу. З чотирнадцяти років ще малий Валерка бігав до підвалу сусіднього будинку, де хлопців тренував славнозвісний Чебан — найвідоміша людина їхнього міста, непереможний олімпієць у сорокові, талановитий тренер у п’ятдесяті. Понад усе Чебан любив дітей, тому і пішов у дитячі тренери — займався зі школярами, вчив їх бути метеликами, бджілками, не боятися вулиці й міцної чоловічої любові. Слід додати, абикого Чебан не приймав до себе в учні; черги на прийом до видатного тренера стояли завдовжки у три квартали. Хлопчики з усього міста мріяли тренуватися у Чебана, приїздили навіть із районів та ближніх сіл, але щастило лише найвитривалішим, найсильнішим і найталановитішим.

Валерка був одним із вісімдесяти вихованців Чебана. Він сумлінно виконував усе, чого вимагав тренер. Тож жорсткий графік та безкінечні тренування нарешті зробили з Валери незборимого боксера. Спочатку були міські змагання, обласні спартакіади, потім — республіканські чемпіонати і, врешті, всесоюзне визнання. Ім’я Валерія Бруханди знали навіть люди далекі від спорту, адже він, Валера Непереможний, у другому раунді вибив усі пломби тій нігерійській горилі, виборовши тим самим право бути власником поясу в напівважкій категорії…

Втім, всесоюзні слава та визнання виявилися насправді не такими вже визначними й славетними — минув час, і чемпіона поступово припинили впізнавати на вулицях, ресторани й бари у вигляді культурної програми Бруханди поступилися пельменним та чебуречним, і, врешті, отримавши державну пенсію, колишній спортсмен оселився у старій квартирі, де він народився, виріс і починав свою кар’єру. Вже нікого не було, хто пам’ятав би про знамените минуле Валерія Семеновича. Нікого, крім хіба що старого друга діда Паші, який усе своє життя з рідного району майже не виїжджав.

Що ж стосовно підвалу, де колись містилась секція, а хлопці пурхали, немов метелики, й жалили, немов бджоли, то там поставили гральні автомати і пивну стійку. З овочевої бази, у свою чергу, зробили великий секонд-хенд, а рідну школу Бруханди перетворили на інтернат для дітей-сколіозників.

Щовечора, сидячи на балконі, постарілий Бруханда дивився на вікна інтернату, на його величаву будівлю з обпаленої червоної цегли, і згадував приємні шкільні роки, коли він щоранку в майці та вовняних трусах накручував по кілька кілометрів навколо школи, а потім розжарений і втомлений повертався додому, щоб змити з себе запашний ранковий піт, і зустрічав дорогою заспаних однокласників, які в цей час тільки-но йшли до школи. Вони поважали Бруханду, щиро раділи перемогам друга і навіть допомагали йому з Історією та Літературою, які давалися Валері важкувато не тільки через безкінечність прізвищ і дат, але й через наявність в них таких понять як аналіз та абстрактне мислення. У точних науках і спорті з цим було легше.

Тепер на місці школи був інтернат. На футбольному полі діти робили спеціальну гімнастику, але ніколи, ніколи Бруханда не бачив, щоби хоч хтось грав там у футбол. Ні, донедавна пацани з сусідських дворів ганяли м’яча на полі, але дирекція інтернату загородила всю територію високим ґратчастим парканом, а коло майданчика поставила дерев’яну будку зі сторожем. Кілька разів після цього паркан ламали, будку перегортали, сторожа ображали й навіть били, але, втім, у футбол там більше ніхто не грав. Лише діти… нещасні, хромі на спину напівінваліди розминали свої криві кісточки на вижовклій траві колишнього футбольного поля.

З балкона Бруханди було видно майже весь район — аж до заводу з виготовлення аміачної селітри та підприємства хімічних реактивів, який славився своїм підвищеним рівнем онкозахворювань серед своїх працівників. Останні кілька років з бетонних труб заводів після довгої паузи дев’яностих знову безперервно йшов дим, а разом з ним у Бруханди почалися задишка та біль у суглобах, подолати які могли хіба довгі прогулянки містом й кілька чарок горілки.