Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.

— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Патріса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?

— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.

— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.

— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.

І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.

Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.

— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!

Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.

Пітер у паніці зиркає туди-сюди.

— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!

— Не буду, — відмовляється Стас, — він крадений! — і намагається тицьнути гаманець Пітерові. Пітер відскакує від Стаса, ніби той хоче порубати його на фарш бензопилкою.

— Ховай, кажу! Міліція забере. Кинеш тут, — міліція і тебе, і мене забере.

У дитячій кімнаті міліції Стас уже раз бував. Дебела рудоволоса тьотя в пілотці тоді допитувалась: «Скажи, мальчик, зачєм ти хотєл оторвать Мітє Сємьонову яічкі?». Насправді Стас нікому нічого відривати не хотів. Просто так вийшло. Митя Семенов, вайлувате десятилітнє мурло, з’їжджав на сраці з новісінької дитячої гірки, встановленої на депутатські гроші посеред двору. Стасові було тоді сім, і випробувати нову гірку йому теж кортіло. Проте Митя не збирався підпускати до гірки ані його, ані решту дрібноти. Схоже було, що Миті вже й самому набридло, але він продовжував самоствердження, дивлячись, як заздрісно дрібнота зблискує очима й жує соплі. Тоді Стас заліз під гірку й, на превеликий подив, помітив, що в її новому металевому днищі є невеличка дірочка. Він узяв і встромив туди ключа від квартири, який висів у нього на шиї. Встромив, а витягнути назад не може — ключ застряг намертво. І з шиї його, цей ключ, зняти було ніяк. А Митя знов поїхав на сраці вниз… Словом, у міліцію Стасові взагалі не хотілось, тож він задер футболку й сунув гаманця собі в штани.

— По чому фломастери? — спитав він Пітера.

— Шо? — не вкурив той.

— Фломастери, кажу, по чому?

На Пітера й Стаса якраз неслася пограбована дама з кількома охоронцями ринку.

— Ці — шість, а ці — сім, — занервував Пітер.

— А довго малюють чи сохнуть зразу?

Переслідувачі промчали повз. Ну, майже повз… Дама ледь не вбила Стаса картатою торбою, а один з охоронців перекинув Пітера на запльований асфальт.

— Бладь, — зітхнув той, дивлячись на свій розсипаний нехитрий крам.

— Треба казати «блядь», — поправив Стас і почав допомагати Пітерові збирати пластикові станки для гоління.

— Соломаха, — питає Стаса математичка, — що це таке?

— В смислі, Вероніка Модестівна?

— Ти що, взув мамині підбори?

Клас придуркувато хихоче.

— Моя мама не носить підборів… — каже Стас і обводить клас спопеляючим поглядом.

— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?

— Бутсами.

— Е? — не розуміє математичка.

— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможиця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.

— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватися?

— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.

— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?

Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.

— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.

«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.

«Нечесної чесності» Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна „нечесна чесність“. Це я сам придумав, ну, цю „нечесну чесність“. У 93-му ми грали товаріщеський із „Металістом“. І я тоді забив, забив своєю „нечесною чесністю“». Стас і вся команда починали придивлятися до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер виглядав цілком нормально, якщо, звісно, не брати до уваги того, що ніс пургу. «Так от, шо я зробив?» — питає сам себе тренер і миттю ж відповіда: «88-ма хвилина. Ми подаєм кутовий. Переді мною защитник на метр дев’яносто… Не перестрибнеш його ніяк… Дьоргать за футболку, бить по ногах — ніззя, самі ж понімаєте, в який бік свисток свистить… І от кутовий. М’яч летить прямо на мене, а попереду цей… защитник. І знаєте, шо я роблю?» — знову питає тренер і швидко відповідає, так, ніби боїться, що хтось із його підопічних шмаркачів відповість швидше: «Я беру й щипаю його за сраку, сильно-сильно так щипаю, як женщину. І поки він стоїть і пробує понять, шо случилось, я вколачую м’яч у дев’ятку. Він потом біжить до судді, цей защитник, і каже йому: „Товариш суддя, мене вщипнули за сраку, дуже больно, оно він…“ І показує на мене пальцем. А суддя йому й каже: „Ну, то, може, ти йому нравишся…“ І ми виграли. Нечесна чесність. Не валіть по ногах, пацани…»

І Стас зважується.

— Мальвіна, що таке міньєт? — імітуючи голос учителя історії, питає він спокійно.

— Міньєт, — на автоматі випалює Мальвіна, — це збірна назва орального сексу, при якому статевий член пасивно збуджують…

Вона раптом осікається, червоніє, як вогнегасник, і кометою вилітає з класу.

До речі, Мальвіна — дочка Вероніки Модестівни.

Я сиджу за вчительським столом. Нудьга ще та. У класі біології в нас проходить урок з літератури, точніше, четвертий урок на тему «Пісні літературного походження». Позаду мене хрінова пальма, чиє колюче листя штрикає мені в спину. Півторатонна біологічка, мабуть, схиблена на голкотерапії.

— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?

— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».

— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.

Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й усією душею.

На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються, і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів із того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона оре на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і врешті-решт змовкає. Тиша.

— Можна я? — питає Стас без ентузіазму й, не дочекавшись дозволу, цокає своїми бутсами в кінець класу, під шафу, де стоїть опудало сойки, череп орангутанга й кілька пробірок із заспиртованими глистами.

Але дійти до свого місця він не встигає, бо до класу вліта захекана директриса. Учні підриваються, я теж. Пальма втикає мені під лопатки свої колючки. Вигляд у директриси такий, ніби вона хоче захопити нас у заручники, забарикадуватися, завісити вікна темними фільмоскопними фіранками й тримати облогу омону, вимагаючи залізничний квиток до Сімфера, тисячу баксів і відро крейди, яка б не рипіла по дошці. І виступ Леонтьєва, приватний, тільки для неї, живий, ясна річ, без фанери.