— Та ні, добре.

— Справді?

— Дуже, — підтвердив я. — Здається, я розумію, що ти хочеш сказати. Тільки мені потрібен час, щоб усе це осмислити.

Проїхавши через Цудзідо й добравшись до моря, я зупинив «субару» між двома білими лініями на автостоянці поряд з сосновим бором. Автомобілів тут майже не було. Я запропонував Юкі трохи прогулятися. Був приємний квітневий день. Ледь-ледь повівав вітер, море було спокійне. І тільки край берега хлюпалися, то накочуючись, то відступаючи, маленькі хвилі — здавалося, ніби далеко в морі хтось легенько струшує простирадло. Неквапливі, регулярні хвилі. Серфери, втративши надію на вітер, повилазили на сушу і курили, сидячи на піску у своїх гідрокостюмах. Дим від спалюваного сміття здіймався майже прямо в небо, а ліворуч у легкому серпанку проступав, як міраж, острів Еносіма. Велетенський чорний пес, наче над чимось задумавшись, розмірено біг зліва направо по хвилерізу. У відкритому морі видніло кілька рибальських суден, а в небі над ними безшумно кружляла зграя чайок, схожа на білий вихор. І на морі відчувався прихід весни.

Ми попростували пішохідною доріжкою вздовж берега. Зустрічаючи по дорозі то любителів бігу підтюпцем, то школярок на велосипедах, ми неквапом пройшли в напрямі Фудзісави, відшукали зручне місце на пляжі, сіли й почали споглядати море.

— І часто ти це відчуваєш? — спитав я Юкі.

— Не так часто, — відповіла вона. — Іноді. Тільки іноді відчуваю. Таких людей, через яких я це відчуваю, не дуже багато. Зовсім мало. Та й я сама намагаюся уникати такого відчуття. Як тільки воно прокльовується, стараюсь якнайменше про це думати. А коли воно таки приходить — вмить замикаюся. Бо загалом знаю, що ось-ось воно почнеться. Коли ж замкнуся — відчуття вже не таке глибоке. Як і тоді, коли заплющуєш очі. Коли зір вимикається. І нічого не видно. Знаєш, що щось є, але його не бачиш. Це схоже на те, як у кінотеатрі заплющуєш очі, коли очікуєш появи на екрані чогось страшного. І сидиш, не ворушачись, поки воно не пройде.

— А чому ти замикаєшся?

— Бо неприємно, — відповіла вона. — Колись, у дитинстві, не замикалася. У школі, бувало, як щось відчую — вголос кажу. І цим усім настрій псувала. Інакше кажучи, я передчувала, що хтось пораниться. І казала подружкам: «Ось вона пораниться». Врешті-решт, так і ставалося. Такі випадки повторювалися не один раз. І поступово всі почали ставитися до мене, як до відьми. Навіть «відьмою» обзивали. І це мене ображало. А тому відтоді я вирішила нічого нікому не говорити. Нікому. Як тільки щось відчувала — відразу замикалася.

— А от зі мною не замкнулася, правда?

Вона здвигнула плечима.

— Усе сталося надто раптово. Навіть не встигла остерегтися. Якось несподівано виник цей образ. Коли вперше вас зустріла. В готельному барі. Саме тоді я слухала музику, якийсь рок… чи то «Duran Duran», чи то Девіда Бові… Коли музику уважно слухаєш — втрачаєш пильність, правда? Я тоді розслабилася. Тому й люблю музику.

— То що, в тебе дар ясновидіння? — спитав я. — Якщо, наприклад, можеш передбачити, що хтось пораниться.

— Та як сказати… Гадаю, тут усе-таки щось інше. Я не передбачую, а тільки відчуваю атмосферу, в якій може щось статися. Розумієте? Скажімо, необережність або самовпевненість у спортсмена, що виконує вправи на турніку. Чи, наприклад, надмірну веселість людини. Й ось тоді мене накриває щось схоже на хвилю такого почуття. Почуття, що сприймається як згусток повітря. І я усвідомлюю небезпеку. Після того з’являється порожній сон… А потім те саме справді стається. Це не ясновидіння. А щось набагато туманніше. Та воно буває, його видно. Тільки я вже нікому нічого не кажу. Бо якби спробувала сказати — мене обізвали б відьмою. Я просто спостерігаю. Бачу, що от зараз оця людина обпечеться. І вона обпікається. Однак вона не може мені ні в чому дорікнути. Який жах, правда? Я себе за це ненавиджу. Тому замикаюся. Якщо замикаюся, то перестаю себе ненавидіти.

Вона взяла жменю піску й дивилася, як він висипається між пальцями.

— Чоловік-Вівця справді існує?

— Справді, — відповів я. — У тому готелі є місце, де він живе. У тому готелі є ще один, інший готель. Як правило, його не бачать. Але колишній готель там залишився. Його залишили для мене. Бо те місце — моє. Чоловік-Вівця там живе і з’єднує мене з різними подіями та людьми. Це моє місце, і Чоловік-Вівця на мене там працює. Без нього я ні з чим не з’єднаюся. Він усім цим управляє. Як оператор телефонної станції.

— З’єднує?

— Ага. Я чогось шукаю і хочу з чимось з’єднатися. І він з’єднує.

— Не зовсім розумію.

Так само, як Юкі, я взяв жменю піску й дивився, як він висипається між пальцями.

— Я й сам не все розумію. Але так пояснив мені Чоловік-Вівця.

— І давно він з вами?

Я кивнув.

— Так, давно. З дитинства. Я весь час це відчував. Що хтось там є. Та от конкретної форми Чоловік-Вівця набрав не так давно. І набирав її поступово для світу, в якому жив. Чим більше я дорослішав. Питаєш, чому? Сам не знаю. Може, тому, що в цьому була потреба. І виникла вона, напевне, через те, що я дорослішав і багато чого втратив. І щоб вижити, потребував допомоги. Щоправда, я в цьому не до кінця впевнений. Можливо, була якась інша причина. Я не перестаю про це думати. Але поки що ні до чого не додумався. Як дурень.

— Ви кому-небудь про це розповідали?

— Ні, не розповідав. Навіть якби розповів, ніхто мені не повірив би. Ніхто не зрозумів би. А, крім того, я не зумів би як слід пояснити. Ти — перша, кому я відкрився. Мені здалося, що тобі можна розповісти.

— Я також нікому так докладно не розповідала. Вам першому. Я постійно мовчала. Тато й мама дещо про це знають, але не від мене. Від самого малку мені здавалося, що про такі речі не варто розповідати. Я це відчувала інстинктивно…

— Як добре, що ми з тобою поговорили! — сказав я.

— І ви — один з відьомської компанії… — сказала Юкі, перебираючи пальцями пісок.

Поки ми поверталися назад до автомобіля, Юкі розповідала мені про школу. Про те, яка жахлива середня школа.

— Від літніх канікул до школи я не ходжу, — сказала вона. — Не тому, що вчитися не маю охоти. Просто саме це місце мені не до душі. Терпіти не можу. Як іду до школи — настрій псується так, що відразу нудить. Щодня там блювала. А коли блювала — знов з мене знущалися. Всі знущалися. Навіть учителі…

— Бувши твоїм однокласником, я ніколи не знущався б з такої вродливої дівчини, як ти.

Якусь хвилину Юкі дивилася на море.

— А хіба не буває навпаки — що знущаються, бо вродлива? Крім того, я — дочка знаменитості. А таких або страшно цінують, або страшно дражнять — одне з двох. Мені випало друге. Я ні з ким не можу здружитися. Весь час перебуваю в напруженні. І мушу замикатися в собі. Та ніхто цього не зрозуміє. Того, чому постійно тремчу. А коли тремчу — схожа на дику качку. І тоді всі з мене знущаються. Яка підлота! Неймовірна. Соромно за них. Не віриться, що можна таке робити…

Я стиснув її руку в своїй.

— Усе буде в порядку! — сказав я. — Та забудь усі ці дурниці. А ходити до школи через силу не треба. Як не хочеш — не ходи. Що таке школа — сам добре знаю. Жахливе місце! Там усякі дурні кирпу гнуть. Вчителі-нездари вдають із себе розумників. Правду кажучи, вісімдесят відсотків з них — безголові ідіоти або садисти. А, може, й усе разом. Від постійних стресів доходять до краю і потім ганебним чином зганяють свою злість на учнях. Беззмістовних і дріб’язкових правил у школі — хоч греблю гати. Створена система душить індивідуальність, а телепні без жодної крихти уяви отримують добрі оцінки. І раніше так було. І, мабуть, тепер так само. Нічого не змінилося.

— Ви справді так думаєте?

— Звичайно. Про нікчемність школи я міг би говорити годинами.

— Але ж середня школа — це обов’язкова освіта…

— Та нехай над цим сушать собі голову інші, а не ти. Ти не зобов’язана ходити туди, де з тебе знущаються. Анітрохи не зобов’язана. Ти маєш право сказати: «Не хочу!». І сказати це вголос.