— Досі ти багато чого втратив. Багато чого важливого й цінного. І в цьому ніхто не винен. Річ у тому, що кожного разу на місце втраченого ти накладав своєрідну латку. Щось на зразок етикетки, хіба ні? А ти не повинен був цього робити. Ти накладав латки з того, що мав залишати для себе самого. І через те ти сам потроху зношувався… Чому? Навіщо ти так робив?

— Не знаю, — відповів я.

— А може, з цим не було іншої ради? Як з долею. Навіть не знаю, як точніше сказати…

— Схильність? — підказав я.

— Ага, саме вона! Схильність. От ми і думаємо… Ану ж ти робитимеш те саме, навіть якщо почнеш жити наново? Бо така схильність. А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з’єднувати з усім на світі. Все інше — нам не під силу.

— То що ж мені робити? — запитав я вдруге.

— Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з’єднати, — відповів Чоловік-Вівця. — Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я. — І все-таки що мені робити?

— Танцюй, — сказав Чоловік-Вівця. — Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться — ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди. І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм’якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.

Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.

— Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, — вів далі Чоловік-Вівця. — Й обов’язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика — танцюй!

Поки звучить музика — танцюй!

У голові знову прокотилася луна.

— Слухай, а що таке, по-твоєму, тутешній світ? Ти кажеш, що мене перетягне з тамтешнього світу в тутешній. А хіба цей світ не мій? Хіба не для мене він існує? А коли так, то чому я не можу повернутися у свій власний світ? Ти ж сам казав, що цей світ реально існує.

Чоловік-Вівця похитав головою. Велетенська тінь знову колихнулася на стіні.

— Тутешня реальність відрізняється від тамтешньої. Тут тобі поки що жити не можна. Тут надто темно і надто просторо. Нам важко пояснити це словами. А крім того, як ми вже казали, подробиць ми й самі не знаємо. Звісно, цей світ — цілком реальний. І наша зустріч з тобою, і наша розмова відбувається насправді.

У цьому немає сумніву. Та це не означає, що реальність буває тільки одна. Їх може бути кілька. Кілька варіантів реальності. Ми ж вибрали собі цю. Бо в ній немає місця війні. І нам не довелося нічого викидати. А от у тебе все по-іншому. У тебе ще зберігається життєве тепло. І для тебе нинішнього тут занадто холодно. Та й їжі немає. Це місце не для тебе…

Після таких слів я відчув, як температура в кімнаті почала знижуватися. Я сховав руки в кишені і злегка задрижав.

— Холодно? — спитав Чоловік-Вівця.

Я кивнув.

— Часу обмаль, — сказав він. — Скоро стане ще холодніше. Тобі краще йти. Бо тут задубієш.

— Наостанку ще одне запитання! — сказав я. — Щойно згадав… Точніше, раптом звернув увагу… Мені здається, ніби досі я все життя шукав тебе. І не в одному місці бачив твою тінь. У тамтешньому світі вона набирала різноманітних обрисів. Дуже розпливчастих і невиразних. А може, то була тільки якась її частина. Хоча, як тепер згадую, я бачив її повністю… Таке моє відчуття.

Пальцями обох рук Чоловік-Вівця окреслив якусь невиразну форму.

— Це правда! Все було так, як ти кажеш. Так, як ти думаєш. Ми завжди там були. Як тінь або її частина…

— А проте я не розумію, — сказав я. — Чому ж це я зараз виразно бачу твоє обличчя і твою постать? Те, чого раніше не бачив, тепер бачу. Чого б це?

— Бо ти багато чого вже втратив, — спокійно відповів Чоловік-Вівця. — І місць, куди міг податися, поменшало. А тому тобі стало видніше, який у мене вигляд.

Зміст його слів до мене не доходив.

— То що, тут — загробний світ?

— Ні, — відповів він. — І, глибоко зітхнувши, струснув плечима. — Тут — не загробний світ. Адже ми з тобою живі. Обидва явно живі. Сидимо тут, дихаємо і розмовляємо. Все це — реальність.

— Нічого не розумію.

— Танцюй! — сказав він. — Іншої ради нема. Ми хотіли б пояснити тобі докладніше. Та не можемо. Все, що могли, сказали… Танцюй! Не задумуйся ні над чим, й якомога краще танцюй. Ти мусиш це робити.

Температура в кімнаті раптом ще більше знизилася. Здригаючись усім тілом, я згадав, що вже раніше десь переживав таку холоднечу. Згадав просякнуте сирістю крижане повітря, що проникало до самих кісток. Це було дуже давно, далеко-далеко звідси. Та от де саме — не міг пригадати. Здавалося, що ще трошки — і згадаю. Та нічого не вийшло. Частина мозку заглухла і задерев’яніла.

І задерев’яніла.

— Тобі пора йти, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…

Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р — лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: «До побачення!». І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку — і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися — і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.

«Отже…» — подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.

«Танцюй!» — сказав Чоловік-Вівця.

«Танцюй!» — відлунювало в моїй голові.

— Танцюй! — повторив я вголос.

І натиснув на кнопку п’ятнадцятого поверху.

На п’ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта — і мене привітала мелодія «Місячна ріка» Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.

Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність — третя двадцять ранку.

«Отже…» — подумав я знову.

«Отже, отже, отже…» — відлунювало в голові.

І я зітхнув.

Повернувшись у номер, я передусім налив у ванну гарячої води, роздягнувся — і повільно в неї занурився. Однак тіло так просто не прогрівалося. Воно промерзло до самих кісток, і гаряча вода навколо тільки відтінювала холоднечу всередині нього. Я збирався досидіти у воді до того часу, коли ця холоднеча розтане, але від теплої пари в голові почало тьмаритися, а тому довелося з ванни вилізати. Після того я притулився чолом до віконної шибки й, трохи охолонувши, налив у склянку бренді, випив одним махом і забрався у ліжко. Намагався заснути — міцно, з порожньою головою. Та нічого не виходило. Так і не позбувшись затьмарення голови, я пролежав у ліжку до самого ранку. Небо заволокли попелясто-сірі хмари. Сніг ще не падав, але ці хмари, віщуючи снігопад, так суцільно вкривали небо, що замалювали своєю сірістю все місто від краю і до краю. Хоч куди глянь — усюди сірий колір. Занедбане місто, заселене спустошеними душами.