Спочатку до плавального басейну, тепер до кінофільму. Я починаю ревнувати до будь-чого на світі. Цікаво, це — хороша прикмета чи ні?

Так от: героїня-школярка відчиняє двері. І стає свідком того, як голі Ґотанда й Кікі пристрасно обіймаються. Школярка тамує подих. Заплющує очі. І втікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?» Розгублений Ґотанда крупним планом. Затемнення.

У фільмі Кікі більше не з’являлася. Втративши цікавість до сюжету, я вдивлявся в екран, але Кікі ні разу більше не показувалася. Десь вона познайомилася з Ґотандою, переспала з ним, брала участь в одній-однісінькій сцені з його життя — і зникла. Така їй випала роль. Так само вона повелася зі мною. Раптом з’явилася, побула трохи зі мною і щезла навіки.

Кіно скінчилося, у залі спалахнуло світло. Заграла музика. А я все сидів, мов закам’янілий, і не міг відірвати погляду від білого екрану. «Невже це правда?» — подумав я. Фільм закінчився і залишив по собі враження чогось зовсім нереального. Чого це Кікі виринула раптом у кіно? Тим паче з Ґотандою. Якась дурниця та й тільки. Напевне, я в чомусь помилився. Сталося порушення в електричному колі — хтось дроти не так з’єднав. Перетнулася уява з реальністю — і настав безлад. Бо як інакше це пояснити?

Вийшовши з кінотеатру, я довго блукав навколишніми вулицями. І все думав про Кікі. «Що сталося?» — шептав мені на вухо її голос.

Що сталося?

Все-таки це була Кікі. Нема сумніву. Коли я її обіймав, вона так само заплющувала очі, так само ворушила губами і так само зітхала. Це не гра. І водночас це — кіно…

Я нічого не розумів.

Минав час, а я дедалі більше не довіряв своїй пам’яті. Невже все це мені привиділося?

Через півтори години я ще раз зайшов у той самий кінотеатр. І ще раз від самого початку подивився «Нерозділене кохання». У неділю вранці Ґотанда обіймає жінку. Видніє її спина. Кінокамера змінює ракурс. Її обличчя. Це Кікі. Абсолютно точно. Заходить героїня-школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?» Затемнення.

Все повторилося так само.

Фільм скінчився, а я все одно нічому не повірив. «Може, сталася якась помилка?» — подумав я. Чому Кікі спала з Ґотандою?

Наступного дня я знову подався до того кінотеатру. І, закам’янівши у кріслі, ще раз переглянув «Нерозділене кохання». З нетерпінням ждав тієї сцени. Нарешті вона почалася. Недільний ранок, Ґотанда обіймає жінку. Видно її спину. Кінокамера змінює ракурс, видно жіноче обличчя. Це Кікі. Нема сумніву. Заходить школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: «Що сталося?»

У темряві кінозалу я зітхнув.

О’кей! Це — реальність. Нема сумніву. Все з'єднано.

Занурившись у крісло кінотеатру, я зчепив пальці обох рук перед носом і вже вкотре поставив собі запитання: «Ну, то що тепер робити?»

Вічне запитання. Однак саме зараз мені треба спокійно все обдумати й відповісти на нього. Загалом, навести порядок у голові.

І передусім — усунути плутанину у з’єднаннях.

Щось, напевне, розладналося. В цьому нема сумніву. Кікі, я та Ґотанда — всі ми попарно одне з одним пов’язані. Як це сталося — навіть не здогадуюся. Однак факт залишається фактом — ми попарно пов’язані. Усе це треба розплутати. Відновити реальність і через неї — себе самого… А що, коли це не плутанина у старих з’єднаннях, а поява зовсім нової лінії зв’язку, незалежної від колишньої схеми? В усякому разі, нічого іншого не залишається, як простежити її від початку до кінця. Якомога обережніше — щоб її не обірвати. Бо тільки так можна за щось зачепитися. Так чи інакше, треба рухатися. Не зупинятися. І танцювати далі. Танцювати так майстерно, щоб усі задивлялися.

«Танцюй!» — каже Чоловік-Вівця.

«Танцюй!» — відлунює в моїй голові.

«Хоч би що, а я повернуся до Токіо, — подумав я. — Залишатися тут довше не варто. Мети я повністю досяг — відвідав готель „Дельфін“. А тепер повернуся в Токіо, зберуся в силі й відстежу ті зв’язки». Я застібнув блискавку куртки до самого підборіддя, натягнув рукавиці, шапку, обмотався шарфом до самого носа і вийшов з кінотеатру. Сніг падав так густо, що я не бачив перед собою майже нічого. Задубіле від холоду місто скидалося на безнадійно замерзлий труп.

Повернувшись у готель, я відразу зателефонував у «Всеяпонські Авіалінії» і замовив квиток на перший пополудні рейс до аеропорту Ханеда[12]. «Через сильний снігопад раптово можуть оголосити затримку або скасують рейс. Це вас не бентежить?» — спитала чергова з бюро замовлень. «Мені однаково», — відповів я. Я вирішив повертатися, а тому хотів прибути до Токіо якнайшвидше. Склавши дорожні речі, я спустився у фойє і розплатився за проживання. А тоді підійшов до знайомої в окулярах і підкликав її до конторки з написом «Оренда автомобілів».

— Сталося так, що я мушу повертатися до Токіо, щоб залагодити одну нагальну справу, — сказав я їй.

— Щиро дякую! Приїжджайте ще! — відповіла вона з тією самою завченою усмішкою на устах. «Напевне, її трохи образило те, що я так несподівано оголосив про свій від’їзд до Токіо», — подумав я. Адже вона з тих, хто легко ображається.

— Слухай, — сказав я. — Я ще приїду. Скоро. І тоді ми вдвох за вечерею про все спокійно поговоримо. Я маю багато чого тобі сказати. Але тепер мені треба повернутися до Токіо й утрясти чимало речей, для чого доведеться логічно помислити, передбачити свою майбутню поведінку і з’ясувати загальні перспективи для себе. Отож коли я з цим упораюся, то знову сюди приїду. Скільки часу це забере — не знаю. Але я сюди, напевне, повернуся. Якщо спитаєш чому, скажу, що для мене це місце… бо воно здається мені особливим. А тому раніше чи пізніше я сюди повернуся.

— Аякже! — сказала вона заперечно.

— Аякже! — сказав я ствердно. — Хоча те, що я кажу, можливо, здається тобі нісенітницею.

— Зовсім ні! — заперечила вона з байдужим виразом обличчя. — Тільки я не уявляю собі, що буде з нами через кілька місяців.

— Гадаю, мова не йде про кілька місяців. Ми таки ще раз зустрінемося. Бо в нас з тобою багато спільного! — переконував я її. Однак по ній не було видно, що це мені вдалося. — А що, тобі так не здається?

Вона постукала кінчиком кулькової авторучки по конторці — цок, цок, цок — і нічого не відповіла.

— А ви часом не відлітаєте найближчим рейсом? — спитала вона нарешті.

— Збираюся, якщо тільки його не скасують. Бо через погоду не ясно, чи літак полетить.

— Якщо полетить, то в мене до вас буде прохання… Можна?

— Звичайно.

— Річ у тому, що тут одна дівчинка років тринадцяти мусить сама повернутися до Токіо. Її мати в нагальній справі кудись полетіла. А дочка сама в готелі залишилася. Мені незручно просити, та чи не могли б ви провести її до Токіо? Багаж у неї чималий, і я боюся, що вона сама не сяде в літак.

— Не зовсім розумію, — сказав я. — Чого це мати покинула дитину саму і полетіла бозна-куди? Яка безвідповідальність!

Вона здвигнула плечима.

— Бо вона безвідповідальна особа! Відома фото-художниця, але трохи дивна. Спало їй щось на думку — зірвалася з місця й поїхала. А про дитину геть-чисто забула. Як кожний митець, у полоні творчого задуму нічого іншого в голові не тримає. Через день раптом згадала — і зателефонувала нам у готель. Мовляв, я там у вас дочку залишила, а тому хотіла б, щоб ви посадили її в літак і відправили до Токіо.

— А чого б їй самій не приїхати й не забрати дочку із собою?

— Не знаю. Сказала, що у зв’язку з роботою мусить залишитися в Катманду ще на тиждень. Людина вона знаменита і наша постійна клієнтка, а тому відмовити її ми не можемо… Вона просить тільки відвезти дочку в аеропорт, а в Токіо, мовляв, дівчинка сама додому добереться. Але ж так робити не годиться. Вона ще мала, і якби щось з нею сталося, ми були б винні… Вся відповідальність лежить на нас.