— Зрозуміло, — сказав я. — Он воно що…

— Допомогло?

— Ще й як!

— Тато сказав, що поліція не мала права вас затримувати. У будь-яку хвилину ви могли піти звідти додому, якби захотіли. На законній підставі.

— Та я сам це знав, — сказав я.

— Тоді чого ж не пішли? Встали б і сказали б: «Я йду».

— Складне запитання, — трохи подумавши, відповів я. — Можливо, я сам себе карав.

— Ненормальна людина! — сказала вона, підпираючи щоки руками. Яке мовне багатство!

Ми сіли в «субару» й відправилися до Цудзідо. Сонце хилилося до заходу, й шосе спорожніло. Всю дорогу Юкі добувала із сумки касети і ставила їх одна за одною. Яка тільки музика не звучала в автомобілі! Від «Ехоdus» Боба Марлі до «Міster Robot» гурту «Styх». Від цікавої до нікудишньої. Такої самої, як краєвиди за вікном, що тяглися справа наліво й зникали один за одним. Юкі майже не відкривала рота і, зручно вмостившись на сидінні, слухала музику. З панелі приладів взяла мої темні окуляри, нап’яла їх на носа і в дорозі навіть скурила одну сигарету «Вірджинія Слімз». Я також мовчав, зосередивши увагу на керуванні. Старанно перемикаючи передачу, дивився вперед на шосейне полотно. Пильно стежив за кожним дорожнім знаком.

Іноді я подумки заздрив Юкі. У тому, що зараз їй тринадцять. Мабуть, усе на світі — і музику, і краєвиди, і людей — вона сприймає свіжо. Зовсім не так, як бачу це я. Колись і я таким був. Коли я мав тринадцять років, світ здавався мені набагато простішим. Зусилля неодмінно винагороджувалися, словам можна було вірити, а краса зберігала свою цінність. А проте у свої тринадцять я не почувався таким щасливим. Я любив самотність, вірив у себе, коли залишався сам, але, природно, здебільшого не мав такої нагоди. Загнаний у тісні рамки двох різновидів — родини та школи, я нервувався. Це був вік нервозності. І коли я закохався в дівчину, з цього, звісно, нічого доброго не вийшло. Бо я навіть не уявляв собі, що таке любов. Більше того, я навіть не наважувався як слід з дівчиною поговорити. Я вдався сором’язливий і незграбний. Намагався заперечувати цінності, які мені нав’язували вчителі та батьки, але не знаходив для цього потрібних слів. Хоч би що я робив, нічого в мене як слід не виходило. Я був прямою протилежністю Ґотанді, якому все вдавалося. Зате я мав свіжий погляд на світ. І це було чудово. Запахи розбурхували мою уяву, сльози були по-справжньому гарячими, дівчата — вродливими, а рок-н-рол — назавжди улюбленим. Темрява кінотеатрів мене вабила як щось ласкаве й дружнє, а глибокі літні ночі наганяли тугу. Дні свого нервозного дитинства я проводив серед музики, кінофільмів і книжок. Запам’ятовував слова пісень Сема Кука й Рікі Нелсона. Я жив у світі, який сам собі побудував у свої тринадцять. І разом з Ґотандою брав участь у лабораторних заняттях з природознавства. Він чиркав сірником під гарячими поглядами дівчат й елегантно підносив вогонь до гасового пальника. Пах!..

І чого це він тепер має мені заздрити?

Не розумію, хоч убий.

— Слухай, — озвався я до Юкі. — Ти не могла б мені розповісти про людину в овечій шкурі? Де ти її зустрічала? І звідки ти знаєш, що я з нею зустрічався?

Вона повернулася обличчям до мене, зняла темні окуляри й поклала їх на панель приладів. І злегка стенула плечима.

— Та спочатку ви мені дайте відповідь. Згода?

— Згода, — відповів я.

Якусь хвилину вона мугикала в унісон похмурому й сумному, як ранкове похмілля, Філу Колінзу, потім знову взяла з панелі темні окуляри і почала перемацувати їхню дужку.

— Ви пригадуєте, що ви сказали мені там, на Хоккайдо? Що я найвродливіша дівчина серед тих, з якими ви досі зустрічалися.

— Так, пригадую. Казав, — відповів я.

— І це правда? Чи, може, ви намагались піддобритися до мене? Скажіть, тільки чесно.

— Правда. Я не брехав, — підтвердив я.

— А скільком дівчатам ви призначали зустрічі досі?

— Я не рахував.

— Сотні дві?

— Навряд! — сказав я, засміявшись. — Я не настільки популярний серед жінок. Може, й популярний, але не настільки, так би мовити, локально… Популярність вузького масштабу, без широкого розмаху. Може, п’ятнадцять набереться.

— Так мало?

— Таке моє нещасне життя, — відповів я. — Похмуре, сире, обмежене…

— Локального характеру, — додала Юкі.

Я кивнув.

Вона ненадовго задумалася над таким життям. Але, здається, нічого не збагнула. Нічого не вдієш. Ще надто молода.

— Отже, п’ятнадцять, — сказала вона.

— Приблизно, — відповів я. І ще раз подумки озирнувся на свої тридцять чотири роки убогого життя. — Приблизно стільки. Щонайбільше двадцять.

— Двадцять? — розчаровано перепитала Юкі. — І що, серед них я — найвродливіша?

— Так, — підтвердив я.

— А, може, ви не зналися з вродливими дівчатами? — спитала вона. І прикурила другу сигарету. На перехресті завидніла постать поліцейського, а тому я відібрав в неї сигарету й викинув через вікно.

— Траплялися мені й дуже гарні дівчата, — сказав я. — Однак ти — найгарніша. Я не брешу. Я не впевнений, чи ти зрозумієш мої слова, але твоя краса якась особлива. Зовсім не така, як в інших. Тільки, будь ласка, перестань курити в машині. Бо ззовні видно і салон просмердиться. І, як я казав тобі раніше, якщо дівчина змалку забагато куритиме, то в дорослому віці матиме проблеми з нестійким менструальним циклом.

— Якась дурниця! — сказала Юкі.

— Розкажи мені про людину в овечій шкурі, — попросив я.

— Про Чоловіка-Вівцю?

— Звідки ти знаєш, що її так звати?

— Ви ж самі так казали. Недавно по телефону. Чоловік-Вівця.

— Справді?

— Ага, — відповіла Юкі.

На шосе утворилися затори, і перед кожним світлофором нам доводилося чекати, поки зелене світло зміниться двічі.

— Розкажи мені про Чоловіка-Вівцю. Де ти з ним зустрічалася?

Юкі здвигнула плечима.

— Та я з ним не зустрічалася. Тільки раптом так подумала. Коли вас побачила, — відповіла вона й накрутила на палець тонке пасмо прямого волосся… — Так мені привиділося. Ніби переді мною людина в овечій шкурі. Так мені здавалося щоразу, коли зустрічала вас у готелі. А тому й запитала. Та це не означає, що я щось про нього знаю.

Зупинившись перед черговим світлофором, я намагався осмислити почуте від Юкі. Треба осмислити. Треба покрутити гайками в голові. Скрип-скрип!..

— Ти кажеш, що так подумала? — спитав я Юкі. — Інакше кажучи, перед твоїми очима виникла постать Чоловіка-Вівці, так чи ні?

— Не вмію як слід пояснити, — відповіла вона. — Як би це краще сказати… Не те щоб переді мною виникла його постать. Розумієте? Мені передається відчуття іншої людина, яка бачила Чоловіка-Вівцю. Ні, очима я його не бачу. А відчуваю і можу надати йому конкретної форми. Тільки не справжньої, а схожої на неї. Навіть якби я могла комусь її показати, ніхто, гадаю, не збагнув би, що це таке. Інакше кажучи, лише я її сприймаю… Тільки не можу як слід розтлумачити. Зовсім дурна! А ви розумієте, що я кажу?

— Туманно, — зізнався я.

Насупивши брови, Юкі закусила дужку моїх окулярів.

— То що ж виходить? — спитав я. — Ти можеш збагнути мої внутрішні або привнесені ззовні почуття або думки й надати їм, скажімо, вигляду символічних снів, так чи ні?

— Думки?

— Глибокі думки.

— Можливо… Глибокі думки, але не тільки їх. Адже є щось, що творить ці думки. Щось дуже потужне. І я відчуваю, так би мовити, ту силу, яка породжує думки. Наче пропускаю через себе, як струм. І по-своєму бачу. Не як сон. А як порожній сон… Ось так! Порожній сон. В якому нема нікого. Не видно жодної постаті. Як на екрані телевізора, коли контрастність довести до краю — щоб стало зовсім темно або зовсім яскраво. Нічого не видно. Та все одно хтось там є! Коли напружити зір. Саме це я і відчуваю. Що це людина в овечій шкурі. Що вона не зла. Що це навіть не людина. Очам не видно, але зрозуміло. Що там є щось, схоже на образ, намальований симпатичним чорнилом… — і вона цмокнула язиком. — Погано пояснюю!