– Ага, – сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями – і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» – ніби ці слова – релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:
– Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «Їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…
Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший – вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там було також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца – СМАААААКОТА!». Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».
Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі – той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.
За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу – бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, у перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.
Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п’ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з’ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми. Хай навіть Балазар визнавав, що Едді – кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.
З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. А так… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.
Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.
Вони вабили його до себе.
Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці – неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.
Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.
Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, у кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.
«Мені треба піти. – Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. – Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.
«Чому? – спитав Едді. – Чому ти йдеш?»
– Що таке? – спитав його один із митників. – Ти зненацька так перелякався.
Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.
Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері – як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, що наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів – з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів – покруч креветки, омара і павука, – вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.
– У тебе що, глюки? – спитав один із митників. – Жучків на стіні побачив, Едді?
Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім’я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці – принаймні поки що, – але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з’явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.
Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.
– Що такого смішного? – спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.
– Уся ця ситуація, – відповів Едді. – Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.
«З тобою все буде гаразд?» – спитав Роланд.
«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».
Не розумію.
Займайся своїми справами.
А. Гаразд. Я ненадовго.
І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, – ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, – і відчув, що душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.
– Хочеш, щоб я повісив там картину? – спитав один із митників.
– Ні, – відповів Едді й зітхнув. – Я хочу, щоб мене звідси випустили.
– Як тільки скажеш, куди подів геру, – сказав інший. – Чи це була кока? – І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.
Через десять хвилин – десять дуже довготривалих хвилин – Роланд раптом з’явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут.
Едді відчув, що він страшенно змучений.
«Зробив свою справу? – спитав він.
«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. – Пауза. – Мені довелося повзти».
Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив’язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.
