Видиво, до якого він підготувався, – земля зі страхітливої, небаченої висоти, – зникло. Тепер перед його очима були слова, значення яких він не розумів. Роланд майже збагнув їхнє значення – напис виглядав так, наче Великі Літери були перекручені…

Над словами було зображення якогось екіпажа, що пересувався без коня, транспортного засобу з двигуном. Мабуть, таким був переповнений світ до того, як зрушити з місця. Зненацька він згадав про те, що розповідав Джейк на придорожній станції, коли стрілець його загіпнотизував.

Цей екіпаж без коня (біля нього стояла жінка, вбрана у хутряне боа, й сміялася) міг виявитися тим, що переїхав Джейка в дивному чужому світі.

«Це і є той інший світ», – подумав стрілець.

Зненацька видиво…

Не змінилося, а почало рухатися. Стрілець похитнувся на ногах, відчуваючи запаморочення і приплив нудоти. Слова і малюнок опустилися, і тепер він здалеку бачив прохід із подвійним рядом сидінь. З них тільки декілька були порожніми, всі інші заповнені чоловіками в дивному вбранні. Нічого подібного він раніше ніколи не бачив, але вирішив, що це костюми. Те, що було обв’язано в них навколо ший, могло бути краватками чи шийними хустками, яких йому ще не доводилося бачити. І, наскільки він міг судити, ні в кого не було зброї. Стрілець не побачив жодного кинджала чи меча, не кажучи вже про револьвери. Що ж це за довірливі вівці? Декілька чоловіків читали щось із аркушів паперу з дрібними літерами, то тут, то там серед слів були розкидані картинки. Інші писали на папері ручками, не схожими на жодну з тих, які стрілець бачив у своєму житті. Але до ручок йому було байдуже. Значення мав папір. Він жив у світі, де цінність паперу й золота була майже однаковою. Так багато паперу він не бачив ще ніколи. Щойно один із чоловіків вирвав аркуш із жовтого блокноту, що лежав у нього на колінах, і зіжмакав його в кульку, хоча писав тільки угорі з одного боку, а на іншому не писав зовсім. Навіть змучений до краю, стрілець відчув благоговійний жах і обурення з приводу такого жахливого марнотратства.

Позаду чоловіків вип’ячувалася біла стіна з рядом вікон. Декілька з них були затулені чимось на кшталт фіранок, але за іншими виднілося блакитне небо.

До проходу наблизилась якась жінка, вбрана у щось схоже на форму, але такого одягу Роландові ще не доводилося бачити. Це був яскраво-червоний комплект зі штанами. Він бачив те місце, де закінчувалися її ноги й починалося лоно. Жодна бачена ним раніше жінка в одязі такого вигляду не мала.

Вона підійшла до дверей так близько, що Роланд подумав, чи не пройде вона в них, і незграбно зробив крок назад, якимось дивом не впавши. Вона подивилася на нього з натренованою турботливістю жінки, що водночас є служницею і господинею нікому, крім самої себе. Але не це зацікавило стрільця. Його увагу привернув вираз її обличчя, що геть не змінився. Жодна жінка – та й жодна людина, коли вже на те пішло, – не дивитиметься так на брудного, виснаженого чоловіка, що непевно стоїть на ногах, з револьверами, перехрещеними на стегнах, скривавленою ганчіркою, обмотаною довкола правої руки, і в джинсах, які мали такий вигляд, наче по них пройшлися циркулярною пилкою.

– Чи не хотіли б ви… – спитала жінка. Кінець фрази стрілець не зрозумів. Поїсти чи випити, подумав він. Червона тканина її форми – то була не бавовна. Шовк? Трохи схоже на шовк, утім…

– Джин, – відповів голос, і стрілець це зрозумів. Зненацька його наче осяяло.

То були не двері.

То були очі.

Яким би божевіллям це не видавалося, він дивився на салон диліжанса, що мчав у небі. Він дивився на нього очима якоїсь людини.

Якої?

Відповідь була йому відома. Він дивився на світ очима в’язня.

І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожа на скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.

Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт – і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» – проголошував напис.

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з’явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному – каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах – очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, – Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.

Едді замовив собі джин із тоніком – можливо, не надто гарна ідея проходити нью-йоркську митницю п’яним, тим більше що він себе знав: почавши, не зупиниться, – але йому потрібно було прийняти бодай щось.

«Якщо тобі потрібно спуститися вниз, а ліфт ти знайти не можеш, – одного разу сказав йому Генрі, – то мусиш обходитися тим, що є, але обов’язково зробити це. Навіть якщо під рукою нема нічого, крім лопати».

Коли він зробив замовлення і стюардеса пішла, у нього з’явилося відчуття нудоти і він подумав, що зараз, мабуть, виблює. Не напевно виблює, а тільки мабуть, але краще убезпечитися. Проходити митницю, ховаючи під кожною пахвою фунт чистого кокаїну й дихаючи на митників джиновим перегаром саме по собі було поганою ідеєю, не кажучи вже про проходження митниці з зариганими штанами. Це призвело б до катастрофічних наслідків. Тож краще себе убезпечити, ніж потім шкодувати. Мабуть, це відчуття минеться, так було завжди, але краще не ризикувати.

Біда була в тому, що в нього починався підхідняк. Підхідняк, а не відхідняк. Ще одна мудрість від великого мудреця і видатного наркаша Генрі Діна.