З усіх цих людей вона знала не більше чотирьох, хто мав кольорові лінзи. Прості лінзи коштували недешево, а про кольорові й говорити годі – вони обходилися в цілий статок. Усі знайомі Джейн, що наважувалися розтринькати таку суму грошей на лінзи, були жінками, до того ж понад усяку міру марнославними.

То й що з того? Чоловіки теж можуть бути гордовитими. Чом би й ні? Він вродливий.

Ні. Не вродливий. Може, симпатичний, та й по всьому, а через блідий колір шкіри його й симпатичним назвати важко. Тоді навіщо йому кольорові лінзи?

Пасажири авіаліній часто бояться літати.

У світі, де захоплення літаків і контрабанда наркотиків стали нормою, члени екіпажу часто бояться пасажирів.

Голос, що наштовхнув її на такі думки, належав інструкторші льотної школи, старій міцній козир-бабі, що мала такий вигляд, наче літала на поштовому літаку ще з Вайлі Постом3: «Не можна ігнорувати своїх підозр. Якщо ви забудете все, що знали про те, як упоратися з імовірними чи справжніми терористами, пам’ятайте ось що: не можна нехтувати своєю інтуїцією. Буває, екіпаж на допиті каже: ми й гадки не мали, поки той чувак не витяг гранату і не сказав: «Летимо на Кубу, інакше всі на цьому літаку розлетяться до такої матері». Але найчастіше двоє чи троє різних людей (переважно бортпровідниці, якими ви й станете менш ніж за місяць) кажуть, що вони щось відчували. Щось, наче легенький дотик. Відчуття, що з хлопцем у кріслі 91C чи молодою жінкою у 5A не все гаразд. Вони щось інтуїтивно відчували, але нічого не зробили. Їх за це звільнили? Господи, звісно, ні! Не можна закувати когось у наручники лише тому, що тобі не подобається, як він роздирає свої прищі. Насправді проблема в тому, що у них було якесь передчуття… але згодом вони забули про це.

Стара козир-баба підняла тупий палець угору. Джейн Дорнінґ, як і її одногрупниці з курсів, сиділа нашорошивши вуха. «Якщо ви відчуєте цей легенький дотик, не робіть нічого… але й не забувайте. Бо тоді у вас завжди залишатиметься невеличкий шанс, що ви зможете перешкодити розгортанню подій… таких, наприклад, як незапланований дванадцятиденний простій у якійсь задрипаній арабській країні».

Просто кольорові контактні лінзи, але…

Я дякую, сай.

Бурмотав уві сні? Чи, пробудившись, заговорив якоюсь іншою мовою?

Джейн вирішила, що спостерігатиме за ним.

І не забуде.

«Зараз, – подумав стрілець. – Зараз побачимо, правда ж?»

Зі свого світу він спромігся проникнути в це тіло крізь двері на узбережжі. Тепер йому треба було з’ясувати, чи зможе він пронести щось назад. Не самого себе – він був певний, що будь-якої миті зможе проникнути крізь двері й повернутися у своє ослаблене зараженням крові тіло. Варто лише зажадати. А як щодо іншого? Матеріальних речей? Зараз, наприклад, перед ним лежала їжа: те, що жінка у формі назвала сендвічем із рибою-днецем. Стрілець і гадки не мав, що то за риба, але брутербот впізнав одразу, як тільки той перед ним з’явився, хоча й був він якимось сирим.

Його тіло потребувало їжі й води, але понад усе йому потрібні були які-небудь ліки. Без них воно помре від укусу омароподібного страховиська. У цьому світі можуть знайтися ліки. У світі, де диліжанси літають по небу, там, куди може добутися тільки найсильніший орел, здавалося, що все можливо. Але якщо нічого матеріального крізь двері пронести не вдасться, то ефективність ліків не мала жодного значення.

«Ти можеш жити в цьому тілі, стрільцю, – прошепотів голос чоловіка в чорному десь у глибинах його мозку. – Облиш той шмат м’яса, що поки дихає, хай його зжеруть потвори. Все одно це лише оболонка».

Але він цього не зробить. По-перше, це буде найжорстокіше злодійство, бо він недовго зможе вдовольнятися роллю пасажира, визираючи з очей цього чоловіка, наче подорожній з вікна диліжанса – на пейзаж, що пропливає повз вікно.

А по-друге, він Роланд. І якщо вже треба помирати, то він збирався померти Роландом. Він загине, повзучи до Вежі, якщо так треба.

А тоді гору взяла жорстка практичність, що в його вдачі співіснувала з романтизмом, наче тигр із ланню. Немає потреби думати про смерть, поки не проведено експеримент.

Він узяв брутербот, розрізаний на дві половинки. Взяв по одній у кожну руку. Розплющив очі в’язня і повів ними довкола. На нього ніхто не дивився (хоча на кухні Джейн Дорнінґ думала про нього, до того ж дуже напружено думала).

Роланд повернувся до дверей і вийшов, тримаючи в руках половинки брутербота.

Спочатку він почув рокіт хвилі, що насувалася, потім – суперечку численних морських птахів на скелях поблизу, і з неймовірним зусиллям сів («ці боягузливі мерзотники вже підбиралися до мене, – подумав він, – і невдовзі б уже почали клювати, їм байдуже, дихаю я чи ні, це ж стерв’ятники, тільки розфарбовані); і тут він зрозумів, що одна половинка брутербота (та, котру він тримав у правій руці) випала на шорсткий сірий пісок, бо він тримав її всією цілою рукою, коли проходив у двері, а тепер тримав – точніше, вже не тримав – рукою, що зазнала скорочення на сорок відсотків.

Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.

Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.

Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.

Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.

Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі 3A.

Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.

«Господи Ісусе, – подумала Джейн. – Він його навіть не з’їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».

Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці 3A, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.

Щось.

Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п’ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту Кеннеді, де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова – сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство – в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти – і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім’я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім’я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку. Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.