– Дайте мені відпочити, – сказав Едді. – Ви так близько нахилялися до мого обличчя, коли роздивлялися зіниці, що я думав, ви збираєтеся поцілувати мене по-французькому. І ви знаєте, що я не був під кайфом.

На обличчі третього митника з’явився вираз огиди.

– А ти непогано знаєшся на ширеві як для невинного ягняти, Едді.

– Чого не було в «Пороках Маямі», те я вичитав у «Друзі читача». А тепер скажіть правду – скільки ще разів мені доведеться повторювати те саме?

Четвертий агент підняв маленький поліетиленовий пакет, усередині якого було кілька ниток.

– Це волокна. Ми чекаємо на підтвердження лабораторії, але й без того зрозуміло, що це таке. Це волокна клейкої стрічки.

– Перед тим як поїхати з готелю, я не прийняв душ, – вчетверте сказав Едді. – Я засмагав біля басейну. Хотів позбутися висипки. Алергічної висипки. І заснув. Мені взагалі в біса пощастило, що я встиг на літак. Я біг мов навіжений. Дув вітер. Що там поналипало мені на шкіру, це вже я не знаю.

Інший митник простягнув руку і провів пальцем по шкірі з внутрішнього боку руки Едді, на три дюйми вище згину ліктя.

– Еге ж, а це не сліди від голки.

Едді відштовхнув руку.

– Москіти покусали. Я вам казав. Майже зажило. Боже праведний, ви ж самі бачите!

Вони бачили. Ця оборудка готувалася не вчора ввечері, а загодя. Едді перестав колотися у вену місяць тому. Генрі б так не зміг, і це була одна з причин, чому на завдання відправили Едді. Це мусив бути Едді. Коли йому неодмінно потрібно було вколотися, він коловся у ліве стегно, дуже високо, там, де ліве яєчко прилягало до шкіри ноги… як зробив це минулого вечора, коли бліда поганка приніс йому нормальний товар. Загалом він просто нюхав. А от Генрі це вже перестало вставляти. Едді не міг точно назвати почуття, які роїлися в ньому через це… то була якась суміш гордощів і сорому. Якби вони зазирнули туди, якби тільки відсунули яєчко вбік, він точно мав би великі проблеми. Ще серйознішою проблемою міг би стати аналіз крові, але вони не могли наважитися на такий крок, не маючи жодних доказів, – а саме доказів їм і бракувало. Вони знали все, а довести не могли нічого. Ось і вся різниця між «хотіти» і «мати», як сказала б його люба матуся.

– Москіти покусали.

– Так.

– А червона відмітина – це алергія.

– Так. Вона з’явилася в мене на Багамах. Тільки там усе було ще не так погано.

– Там вона у нього і з’явилася, – сказав один митник іншому.

– Еге ж, – відповів другий. – Ти йому віриш?

– Аякже.

– Ти віриш у Санта-Клауса?

– Авжеж. Коли я був малим, то навіть один раз із ним сфотографувався. – Він зиркнув на Едді. – А у тебе є фотка знаменитої червоної мітки з того часу, коли ти ще не вирушив у свою маленьку подорож, Едді?

Едді не відповів.

– Якщо ти чистий, то чому відмовляєшся від аналізу крові? – знову втрутився перший митник, із сигаретою, що стирчала в кутику рота. Тепер вона догоріла майже до фільтра.

Зненацька Едді розлютився – просто осатанів. Він прислухався до голосу всередині.

«Давай», – одразу ж озвався голос, і Едді відчув не просто згоду – він відчув абсолютне схвалення. Так він почувався, коли Генрі обнімав його, куйовдив волосся на голові, плескав по плечу і казав: «Молодець, малий. Який же ти молодець. Тільки не задирай носа».

– Вам прекрасно відомо, що я чистий. – Він різко встав – так різко, що вони подалися назад. Він подивився на найближчого до нього митника, із сигаретою в зубах. – І от що я тобі скажу, чувак: якщо ти негайно не забереш цього цвяха для гробу від мого обличчя, я його виб’ю.

Митник відступив назад.

– Ви вже перевернули цистерну з лайном на тому літаку. Господи, та у вас було стільки часу, що вже можна було тричі це зробити. Ви перерили всі мої речі. Я нахилився, і один із вас засунув мені в дупу найдовший у світі палець. Якщо перевірка простати – огляд, то це було проклятуще сафарі. Мені було страшно вниз подивитися – все боявся, що побачу, як з мого члена висовується ніготь того чувака.

Він обвів їх розлюченим поглядом.

– Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сиджу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

– Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, – сказав Едді, – то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник, і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою, – на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

– Ти диви, АДВОКАТОВІ! – вигукнув один із митників. – Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв’яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

– Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, – сказав Едді, не покрививши душею. – Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

– Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, – нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут усіма командує. У Едді з’явилася думка – лише підозра, – що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

– Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, – сказав Едді. – Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, – виправився він. – Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

– Віддайте йому одяг, – з огидою наказав старший і глянув на Едді. – Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з’ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

– Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

– Вас від мене нудить.

– Точно.

– Ну треба ж таке, – сказав Едді. – Фантастика. – Я сиджу тут, у тісній кімнатці, у самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді – неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним, – змусило його відступити до стіни.

– У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! – не своїм голосом закричав Едді. – ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

– Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

– Думаєте, за нами хвіст? – радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

– Чому ви так вважаєте?

– Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

– Про хвіст я навіть не думав, – зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов’язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. – Просто вивчаю дорожній рух, от і все.