«Схоже, астробіологи мають-таки рацію, – подумав Толланд. – Позаземні форми життя – це жуки».

У Рейчел аж ноги підігнулися.

– Я не можу… я не можу повірити, – мовила вона, не випускаючи з рук шматок метеорита з закам’янілою комахою. – Ніколи не думала…

– Не поспішайте, нехай вгамуються ваш подив та потрясіння, – сказав, усміхаючись, Толланд. – Мені особисто знадобилася доба, аби знову відчути під собою ноги.

– Бачу, у нас новачок, – приєднався до розмови нехарактерно високий азієць, підходячи до них.

Побачивши його, і Коркі, і Майкл умить здулися, як проколені повітряні кульки. Чарівна мить розбилася на друзки.

– Доктор Вейлі Мін, – відрекомендувався незнайомець, – головний палеонтолог проекту.

Цей чоловік тримався прямо і гордо, з церемонністю аристократа епохи Відродження. Він постійно погладжував свою краватку- метелика, яка під довгим, по коліна, піджаком з верблюжої шерсті мала вигляд абсолютно недоречний. Утім, Вейлі Мін, вочевидь, вважав, що така дріб’язкова обставина не в змозі затьмарити його бездоганно аристократичну зовнішність.

– Мене звуть Рейчел Секстон.

Потискаючи гладку м’яку долоню Міна, Рейчел відчула, що тремтіння в руці ще не вгамувалося. Мін, певно, був іще одним з незалежних фахівців, мобілізованих президентом.

– Міс Секстон, – сказав палеонтолог, – я залюбки розповім вам про ці скам’янілості все, що ви захочете дізнатися.

– А крім того, багато всього, чого не захочете, – пробурчав Коркі.

Мін знову погладив краватку-метелика.

– Моя спеціалізація в палеонтології – зниклі види членистоногих. Вочевидь, найбільш приголомшливою характеристикою цього організму є…

– Те, що він прилетів з іншої бісової планети, – докинув Коркі.

Мін невдоволено скривився і прокашлявся.

– Так от, найбільш приголомшливою характеристикою цього організму є те, що він абсолютно точно вписується в систему земної таксономії.

Рейчел підвела погляд на вченого. Невже їм дійсно вдасться класифікувати цю комаху-прибульця?

– Ви маєте на увазі вид, тип і таке інше?

– Саме так, – підтвердив Мін. – Цей зразок, знайдений у земних умовах, віднесли б до класу рівноногих і до однієї групи з двома тисячами різноманітних типів вошей.

– Вошей? – перепитала Рейчел. – Але ж знайдена комаха величезна!

– Таксономія не враховує розмір тварини. Хатні кішки і тигри – близькі родичі. Зразки класифікують відповідно до їх фізіології. А з цієї точки зору наш зразок, поза сумнівом, належить до групи вошей: ось погляньте – він має пласке тіло, сім пар ніг і репродуктивну сумку, тобто є абсолютно ідентичним лісовим вошам, гнойовим жукам і подібним близьким родичам. Інші ж скам’янілості ясно відображають більш специфічну…

– Інші скам’янілості?

Мін здивовано поглянув на Коркі й Толланда.

– Вона що, не знає?

Толланд похитав головою.

Очі Міна вмить спалахнули ентузіазмом.

– Міс Секстон, виявляється, ви ще не чули найцікавішого.

– Є й інші скам’янілі рештки, – втрутився в розмову Марлінсон, прагнучи перехопити ініціативу в Міна, – причому дуже багато.

Коркі швидко витягнув великий конверт, видобув з нього складену роздруківку рентгенівського знімка й поклав її на стіл перед Рейчел.

– Просвердливши отвори, ми занурили в метеорит рентгенівську камеру. Ось графічне зображення поперечного перетину.

Рейчел уважно подивилася на роздруківку, що лежала перед нею. Й одразу ж сіла, щоб не впасти. Тривимірний перетин метеорита виявився буквально нашпигований відбитками.

– Палеонтологічні рештки зазвичай зустрічаються в значній концентрації, – відзначив Мін, – завдяки тому, що зсуви часто накривають масові скупчення організмів – їхні гнізда і навіть цілі популяції.

Коркі посміхнувся:

– Ми дотримуємося думки, що скупчення комах у метеориті є гніздом. – І він показав на одного жука на роздруківці: – Ось матка.

Рейчел придивилася до жука, про якого йшлося, і аж рот роззявила від подиву. Цей жук був близько двох футів завдовжки.

– Ні фіга собі, еге ж? – зауважив Коркі.

Рейчел отетеріло кивнула, уявивши, як воші завбільшки з кота чимчикують якоюсь далекою планетою.

– На нашій Землі, – зазначив Мін, – жуки залишаються порівняно невеликими, оскільки їм не дає рости сила тяжіння. Вони не можуть вирости більшими, ніж їм дозволяє їхній зовнішній скелет. Проте цілком можна уявити, що на планеті з меншою гравітацією комахи здатні досягти набагато більших розмірів.

– Лишень уявіть собі, що за вами женеться комарик завбільшки з яструба, – пожартував Коркі, забираючи у Рейчел камінь з відбитком і опускаючи його собі в кишеню.

Мін невдоволено насупився.

– Краще б ти не цупив зразки! – напівжартома-напівсерйозно сказав він.

– Заспокойся! У нас цього добра ще вісім тонн, – відказав Марлінсон.

Аналітичний розум Рейчел ледь встигав перетравлювати одержану інформацію.

– Яким же чином життя з глибокого космосу може бути настільки схожим на земне? Я маю на увазі ваші слова про те, що ці жуки відповідають нашій дарвінівській класифікації.

– Повністю відповідають, – підтвердив Коркі. – Хочете вірте, хочете ні, але багато астрономів провіщали, що позаземне життя виявиться дуже схожим на життя тут, на Землі.

– Але чому? – наполягала Рейчел. – Ці комахи потрапили сюди з абсолютно інакшого середовища!

– Панспермія, – мовив Марлінсон.

– Прошу?

– Згідно з теорією панспермії, життя на Землю потрапило з іншої планети.

Рейчел звелася на ноги.

Щось я взагалі нічого не розумію.

Коркі обернувся до Толланда:

– Майку, продовжуй! Ти ж у нас головний спец із первісного океану.

Толланд, здавалося, був радий підхопити розмову.

– Колись життя на Землі не було, Рейчел. А потім раптово, наче за одну ніч, воно з’явилося. Багато біологів вважають, що такий вибух виявився результатом ідеального поєднання елементів у первісних морях. Проте нам так і не вдалося відтворити цю ситуацію в лабораторних умовах, а тому богослови вхопилися за наш провал як за доказ існування вищих сил, Божественного Провидіння. Вони стверджували, що життя не могло існувати, поки Бог не доторкнувся до первісного океану і не вдихнув у нього життя.

– Але ми, астрономи, – заявив Коркі, – запропонували інше пояснення раптового вибуху життя на Землі.

– Панспермія, – повторила Рейчел, тепер уже розуміючи, про що йдеться.

Вона і раніше чула про теорію панспермії, але не знала, як вона називається.

– Згідно з цією теорією, життя – це наслідок падіння метеорита в первісний океан, у результаті якого на Землі з’явилися перші мікроорганізми.

– Абсолютно точно! – прокоментував Коркі. – І там вони почали множитися і розвиватися.

– А якщо це відповідає дійсності, – продовжила Рейчел, – то форми, які існували до появи життя на Землі і поза нею, мають бути ідентичними земним.

– І знову – прямо в точку.

Панспермія, подумки повторила Рейчел, і досі насилу уявляючи собі потенційні наслідки почутого.

– Отже, ці скам’янілості підтверджують не тільки те, що життя існує десь іще у Всесвіті, вони практично підтверджують теорію про панспермію… тобто про те, що життя було занесене до нас звідкись іззовні.

– І знову правильно! – енергійно кивнув Коркі. – Ми всі запросто можемо виявитися інопланетянами.

Він приставив руки до голови у вигляді двох антен, скосив очі і висолопив язика, зображуючи комаху – прибульця з космосу.

Толланд подивився на Рейчел і зворушливо усміхнувся:

– А цей хлопець є вершиною нашої еволюції.

Рейчел Секстон простувала житлосферою в замріяному настрої; її супроводжували Майкл Толланд і Коркі, а Мін ішов трохи позаду.

– З вами все гаразд? – поцікавився Толланд.

Рейчел поглянула на нього і слабко всміхнулася:

– Так, спасибі, все нормально. Просто… так багато всього звалилося.

Вона подумки повернулася до сумнозвісного відкриття НАСА 1996 року під кодовою назвою ALH84001. Воно стосувалося метеорита з Марса, який, на думку космічної агенції, містив скам’янілі сліди бактерій. Проте буквально за кілька тижнів після тріумфальної прес-конференції, влаштованої керівництвом НАСА, кілька незалежних учених висунули переконливий доказ, що «сліди життя», виявлені в камені, насправді були не більш ніж результатом земного забруднення. Довіра до НАСА зазнала важкого удару. Газета «Нью-Йорк таймс» негайно скористалася цим і саркастично переробила абревіатуру цієї організації: НАуково Сумнівна Агенція.