Негайно ж зачиніть ці чортові двері!

– Міс Секстон? – звернулася до неї біла постать, промовляючи з американським акцентом. – Я вітаю вас від імені НАСА.

Рейчел тряслася від холоду. Красненько дякую!

– Будьте ласкаві, відстебніть ремені, зніміть шолом і залиште його в кабіні, а потім спустіться за допомогою спеціальних опор на фюзеляжі. Питання є?

– Є! – прокричала у відповідь Рейчел. – Де я в біса опинилася?

Марджорі Тенч – старший радник президента – була справжнісіньким скелетом, що пересувався розмашистими кроками. Її виснажена фігура шість футів заввишки нагадувала трансформер з кінцівками на шарнірах. Над хитким та крихким тілом теліпалося жовтяве обличчя зі шкірою, що нагадувала аркуш пергаменту, проколений двома ґудзиками очиць без жодного натяку на емоції. У свої п’ятдесят років вона виглядала на всі сімдесят.

У Вашингтоні на Тенч дивилися з побожним трепетом – як на богиню політичного олімпу. Казали, що вона володіла аналітичними здібностями, що межували з даром провидиці. Десять років, проведених на посаді керівника держдепівського Бюро розвідки та досліджень іще більше відточили її смертельно гострий критичний розум. На жаль, політичний талант Тенч ішов «у пакеті» з крижаним темпераментом, який ніхто не міг витерпіти довше кількох хвилин. У цьому Марджорі Тенч нагадувала комп’ютер: була так само розумною і так само холодною. Однак президентові Захарію Герні неважко було витримувати дивацтва її вдачі, бо саме її інтелекту та наполегливій роботі він завдячував тим, що потрапив до Білого дому.

– Марджорі, – сказав президент, підводячись, щоб привітати її в Овальному кабінеті, – що вас до мене привело? – Він не запропонував їй сісти, бо звичні умовності не стосувалися такої жінки, як Марджорі Тенч. Якби вона хотіла сісти, то сіла б, не питаючи.

– Ви, наскільки мені відомо, призначили брифінг персоналу Білого дому на четверту годину, – мовила вона хрипким голосом заповзятого курця. – Що ж, чудово.

Тенч мовчки пройшлася туди-сюди, і президент ледь не фізично почув, як напружено крутяться коліщатка її мозку. І відчув вдячність до цієї жінки. Марджорі Тенч була однією з небагатьох утаємничених у відкриття, яке зробила НАСА, і її політична інтуїція допомагала Герні виробляти свою стратегію.

– Ці дебати, що відбудуться на Сі-ен-ен сьогодні о першій, – сказала Тенч і прокашлялася. – Кого ми пошлемо спаринг-партнером Секстона?

Герні посміхнувся.

– Якогось молодшого речника з команди, що займається моєю кампанією. – Політична тактика, що полягала у пригніченні опонента завдяки прийому виставлення проти нього другорядної фігури, була такою старою, як і самі дебати.

– Я маю кращу ідею, – сказала Тенч, упіймавши своїм холодним поглядом погляд співрозмовника. – Дозвольте мені самій туди сходити.

Зак Герні різко підвів голову.

– Вам?

Що вона в біса задумала?

– Марджорі, це не ваша специфіка – зустрічатися з представниками масмедіа. До того ж це шоу йтиме пополудні, у нерейтинговий час. Якщо я пошлю на дебати свого старшого радника, що подумають люди? Вони гадатимуть, що в наших лавах почалася паніка.

– Саме так.

Герні затримав на ній уважний погляд. Хоч яку б там хитру комбінацію не замислила Тенч, він нізащо не дозволить їй з’явитися на Сі-ен-ен. Кожен, кому хоч раз у житті доводилося бачити Марджорі Тенч, одразу ж розумів, чому вона завжди працювала за лаштунками. Бо для цього була одна дуже вагома підстава: Тенч мала жахливу зовнішність, тож жінці з таким обличчям президент не міг довірити виступ від імені Білого дому.

– Я візьму участь у цих теледебатах, – повторила вона.

І цього разу вона не прохала, а вимагала.

– Марджорі, – ухилився президент, відчувши віддалену тривогу, – представники Секстона неодмінно заявлять, що ваша присутність на теледебатах свідчить про те, що Білий дім наклав у штани. Те, що ми передчасно кидаємо в бій важку техніку, змусить їх подумати, що нам просто нікуди подітись.

Жінка спокійно кивнула і запалила цигарку.

– Що розпачливіший вигляд ми матимемо, то краще.

І впродовж наступної хвилини Марджорі Тенч стисло пояснила, чому президент має послати на дебати саме її, а не другорядного чиновника. Коли вона скінчила, Герні витріщився на неї, не приховуючи свого ошелешеного здивування.

Марджорі Тенч знову проявила себе політичним генієм.

Шельф Мілна – найбільший суцільний крижаний масив у Північній півкулі. Розташований над вісімдесят другою паралеллю, в районі найвіддаленішого північного узбережжя острова Елсмір, що у полярній Арктиці, він має чотири милі завширшки, а його товщина сягає понад трьохсот футів.

Рейчел, сівши до високої плексигласової кабіни снігоходу, з вдячністю виявила на своєму сидінні теплу куртку та рукавиці; комфорту додавала також система обігріву, що напомповувала в кабіну тепле повітря. А за вікном F-14 уже почав розвертатися на льодяній злітно-посадковій смузі.

– Він що, вже рушає назад? – перелякано спитала Рейчел.

Водій снігоходу кивнув, умощуючись на своєму сидінні.

– На об’єкті дозволено перебувати лише науковому персоналу та працівникам НАСА, що входять до групи безпосередньої підтримки.

Коли F-14 злетів у темне небо, Рейчел відчула себе так, неначе опинилася на безлюдному острові.

– Звідси ми поїдемо на моєму снігоході, – сказав чоловік. – Директор НАСА вже чекає.

Рейчел зиркнула на льодяну стежку поперед ними і спробувала уявити, що ж у біса робить керівник НАСА в цьому Богом забутому краї.

– Тримайтеся, – гукнув їй водій і смикнув якийсь важіль.

Машина загарчала і різко крутнулася на дев’яносто градусів, наче танк на гусеницях. Тепер перед ними була висока стіна снігової «дамби».

Рейчел зі страхом поглянула на крутий схил. Невже він і справді збирається…

– А тепер – рок-н-рол! – Чоловік увімкнув швидкість, і машина помчала до «дамби».

Рейчел здавлено верескнула і вхопилася за ручки. Коли снігохід уперся у схил, шиповані гусениці увіп’ялись у сніг, і химерна конструкція почала підніматися. Рейчел не сумнівалася, що вони ось-ось перекинуться назад, але кабіна, на диво, так і залишилася в горизонтальному положенні, а гусениці наполегливо вгризалися в сніг. Коли великий снігохід видерся на вершечок пагорба, водій зупинив його і весело поглянув на свою пасажирку, у якої аж пальці побіліли – так міцно вчепилася вона в ручки.

– Куди там джипам до цієї конячки! Амортизатори ми запозичили в марсохода. Працює як годинник!

Бліда від страху Рейчел злегка кивнула.

– Та отож.

Опинившись на вершечку снігового пасма, Рейчел побачила перед собою приголомшливу картину. Просто перед ними виднілося ще одне пасмо, за яким починалось величезне, ледь-ледь похиле поле блискучого льоду. Залите місячним сяйвом, воно тягнулося далеко-далеко, поступово звужуючись і змією заповзаючи в гори.

– Це льодовик Мілна, – пояснив водій, показуючи на гори. – Починається він там, а потім стікає в цю широку дельту, в якій ми зараз і перебуваємо.

Водій знову увімкнув передачу, дав газу, і Рейчел вхопилася за ручки – вони почали знижуватися крутосхилом. Спустившись, снігохід перетнув іще одну крижану річку, а потім видерся на ще одну снігову дамбу. Вибравшись на її вершечок і швидко скотившись протилежним схилом, вони ковзнули на гладеньку поверхню льодовика і рушили вперед.

– А далеко нам їхати? – спитала Рейчел, не бачачи попереду нічого, крім льоду.

– Милі зо дві.

Рейчел здалося, що це бозна-де. Пориви вітру стрясали плексигласову кабіну, неначе намагаючись скинути її та швиргонути аж до океану.

– Це катабатичний вітер, – гукнув водій. – Я вже до нього звик. – Він пояснив, що в цьому районі постійно дме сильний вітер у напрямку океану. Катабатичним він називається тому, що грецькою це означає «той, що рухається схилом донизу». Цей безжальний і жорстокий вітер виникає внаслідок того, що важке холодне повітря стікає вниз крижаною поверхнею, як бурхлива гірська річка. – Це єдине місце на землі, – сміючись додав водій, – де і справді замерзає пекло.