Витвір фантазії. Усе це — витвір фантазії. Немає ніякого Джима у моєму кріслі. Минулої ночі, коли в домі всі спали, я обережно спустився у підвал і ретельно оглянув землю довкола димаря. Вона залишалася неторканою. Мертві не воскресають.

Учора вранці, зайшовши до кабінету, я знову побачив його в кріслі. Змусивши його, врешті-решт, піти, я увесь день просидів у кріслі, наказавши подавати мені їжу за робочий стіл. Таким чином мені вдавалося впродовж багатьох годин уникати його виду, бо з'являється він тільки у кріслі. Я стомився, але все одно просидів аж до одинадцятої години. Однак коли я підвівся, щоб піти спати, то, озирнувшись, знову уздрів його в кріслі. Він прослизнув у нього миттєво. Будучи витвором фантазії, він увесь день пробув у моїй свідомості. Як тільки він звідти щезав, то відразу ж з'являвся в кріслі. Оце і є оті його славнозвісні вищі щаблі існування — мозок брата і крісло? Утім, хіба ж він не мав рації? Хіба ж його вічна форма не стала такою розрідженою й ефемерною, що перетворилася на галюцинацію? Невже галюцинації і справді є реальними об'єктами? Схоже, одного дня саме такого висновку я і дійду.

Сьогодні він був дуже заклопотаний. Він не міг писати, бо я наказав слузі винести ручку в своїй кишені. Однак я теж не мав змоги писати.

Слуга його не бачить зовсім. Дивно, чому. Може, у мене розвинувся гостріший зір на невидиме? Чи це доводить, що ота примара є продуктом моєї хворобливої уяви?

Знову він поцупив мою ручку. Галюцинації не цуплять ручок. Це ж ясно, як двічі по два. З іншого боку, я ж не можу увесь час тримати ручку за межами кімнати! Мені теж треба писати.

Відтоді, як на мене звалилася ця напасть, я поміняв трьох слуг, і жоден з них його не бачив. Невже вердикт їхніх відчуттів є правдивим? А мій — хибним? Проте чорнило убуває занадто швидко. Я заповнюю ручку частіше, аніж для цього є потреба. Ба більше — сьогодні я побачив, що моя ручка зламана. А я її не ламав.

Багато разів намагався я з ним заговорити, але він не відповідає. Увесь ранок просидів я, спостерігаючи за ним. Він теж часто позирав на мене. І було очевидно, що він мене знає.

Сильно вдаряючи рукою по голові, я можу вибити з неї його образ, і він щезає з моїх очей. І тільки після цього отримую я можливість сісти в крісло. Але я пересвідчився, що при цьому мені слід рухатися якомога швидше. Бо йому часто вдається пошити мене в дурні і першим вскочити в крісло.

Це стає незносним. Він схожий на чортика з табакерки, який встрибує в моє крісло. Він не набуває форми повільно. Він просто бере і встрибує. Тільки так це й можна описати. Я більше не в змозі стояти і дивитися на нього. Це — прямий шлях до безумства, бо змушує мене повірити в реальність того, чого не існує. До того ж галюцинації не стрибають.

Слава Богу, що він з'являється лише в кріслі. Як тільки я туди сідаю — примара щезає.

Мій трюк з ударом по голові заради вигнання привида з крісла більше не спрацьовує. Мені доводиться бити себе набагато сильніше, до того ж десь лише одна спроба з десяти виявляється вдалою. Тепер після частих ударів у мене так болить голова! Треба спробувати бити з іншого боку іншою рукою.

Мій брат мав-таки рацію. Невидимий світ існує. Хіба ж я його не бачу? Хіба ж я не приречений якимось прокляттям бачити його увесь час? Назвіть його як забажаєте — думкою, ідеєю чи чимось іншим на ваш розсуд, але він усе одно існує. Від нього не сховатися. Думки є матеріальними об'єктами. З кожною своєю думкою ми здійснюємо акт творення. Я сам сотворив отого фантома, що сидить у моєму кріслі і користується моїм чорнилом. І від того, що я сам його створив, він не перестає бути анітрохи менш реальним. Він — ідея; він — об'єкт; звідси випливає, що ідеї є об'єктами, а ці об'єкти є реальністю.

Але ось питання: якщо людина, маючи за собою тривалий історичний процес свого розвитку, здатна створювати реальні об'єкти, то тоді гіпотеза Творця набуває сенсу, чи як? Якщо жива матерія здатна творити, то тоді цілком резонно припустити, що існує Він — той, хто створив цю живу матерію. Різниця полягає в ступені. Мені не вдалося створити гору чи сонячну систему, але ж я спромігся створити певний об'єкт, який сидить у моєму кріслі. І якщо це так, то, може, одного дня мені таки вдасться створити гору або ж сонячну систему?

Усі свої дні, аж донині, людина жила в заплутаному лабіринті. Вона ніколи не бачила світла. Я переконаний, що нарешті починаю це світло бачити, але не так, як мій брат, — випадково на нього наштовхнувшись, а раціонально й обдумано. Мій брат — мертвий. Він припинив своє існування. Щодо цього сумніву немає, бо я ще раз сходив до підвалу, щоб перевірити. Земля так і лишилася неторканою. Я розрив її, щоб остаточно пересвідчитися, — і побачив те, що дало мені змогу пересвідчитися. Мій брат помер, але я знову створив його. Це — не мій колишній брат, але дещо настільки на нього схоже, наскільки я спромігся у своїй уяві. Я — не такий, як інші люди. Я, певною мірою, бог. Бо я здійснив акт творення.

Я у відчаї, бо не можу спати. Шкода, що я не довіряю лікарям.

Благословенний сон! Нарешті я зміг поспати. Зараз розповім. Минулого вечора я так утомився, що задрімав у кріслі. Подзвонивши слузі, я наказав йому принести ковдру. І заснув. Усю ніч він не мав змоги потрапити в мої думки і в моє крісло. Я залишатимуся в ньому увесь день. Таке чудесне полегшення!

У кріслі спати так незручно! Але ще більш незручно лежати в ліжку, не спати і знати, що він сидить там у холодній темряві.

Усе марно. Я більше не зможу спати в ліжку. Скільки разів я намагався, і кожна ніч оберталася кошмаром! От якби я міг переконати його піти спати. Але ж ні. Він сидить там і сидить — я знаю, що сидить, — а я все дивлюсь та дивлюсь у темряву, все думаю та думаю, безперервно думаю про те, що він там сидить. І чути нічого не хочу про вічність форм!

Слуги гадають, що я схибив. Цього й слід було чекати, і саме тому я й не викликаю лікаря.

Я прийняв рішення. Віднині галюцинація щезне. Від сьогодні я залишатимуся в кріслі. І ніколи з нього не вставатиму. Я залишатимуся в ньому день і ніч — завжди.