Протримавши його потайки у себе протягом кількох років і пересвідчившись, що в містера Крейдена не лишилося жодного живого нащадка, я вирішив оприлюднити зміст цього щоденника. Він дуже об'ємний, тому я пропустив майже все і подав лише найбільш ясні і зрозумілі уривки. Рукопис несе на собі, як тавро, всі неминучі ознаки схибленого розуму, тому деякі моменти повторюються в ньому багато разів, а багато чого є таким смутним та незбагненним, що взагалі лежить поза межами розуміння. Та попри це, на підставі прочитаного мною я насмілюся припустити, що коли у великому підвалі, а саме десь поблизу фундаменту головного димаря, зробити розкопки, то буде знайдено скелет, що дуже нагадуватиме той, на якому Джеймс Крейден носив колись свою тлінну плоть.

Заява, зроблена Рудольфу Геклеру

Нижче даються уривки з рукопису, зроблені й упорядковані Рудольфом Геклером.

Я не вбивав свого брата. Це — моє перше й останнє твердження. Навіщо мені було його вбивати? Двадцять років прожили ми разом у непорушній гармонії. Ми були вже старі, і вогонь та пристрасті юності вже давно вигоріли дотла. Ми ніколи не сварилися навіть через найменші дрібниці. Нашій дружбі можна було тільки позаздрити. Ми були вченими. Дослідниками. Зовнішній світ нас мало цікавив. Нам цілком вистачало нашої дружби та наших книжок. Ніде і ніколи не було таких цікавих і змістовних розмов, як у нас із братом. Часто ми засиджувалися ночами аж до другої чи третьої ночі — розмовляючи, зважуючи думки та судження, посилаючись на знаних авторитетів — коротше кажучи, ми жили на високій і дружній інтелектуальній ноті.

І раптом він зник. Я пережив величезне потрясіння. Навіщо було йому зникати? Куди б він міг піти? Це було дуже дивно. Я був ошелешений. Кажуть, що кілька тижнів я був дуже хворий. То було запалення мозку. І спричинилося до нього непоясненне зникнення брата. Він зник якраз на початку тих подій, про які я маю намір тут розповісти.

Як же мені знайти його? Мої статки не такі вже й великі, однак я пропонував винагороди — і кожного разу більші. Я давав оголошення в усіх газетах і залучав до пошуків усі розшукові бюро. На поточний момент сума виплачених мною винагород становить понад п'ятдесят тисяч доларів.

Кажуть, його вбили. А ще кажуть, що правда про вбивство все одно з'ясується. Але ж чому вона й досі не з'ясувалася? Хто скоїв убивство? Куди він подівся? Де Джим? Мій Джим?

Нам було так хороше удвох. Він мав видатний інтелект, надзвичайно видатний інтелект. Такий ґрунтовно освічений, такий поінформований і такий логічно-послідовний, що аж ніяк не дивно, що між нами була згода у всьому. Ми не знали, що таке розбрат і чвари. Мені не доводилося зустрічати таких щирих і правдивих людей, як Джим. У цьому ми теж були схожими — як і в нашій інтелігентній чесності. Ми ніколи не приносили істину в жертву амбіціям. І ми не мали амбіцій, нам не треба було щось доводити один одному, бо ми погоджувалися у всьому. Абсурдно навіть припускати, що існувало в цьому світі щось таке, через що наші думки могли розійтися.

Так хочеться, щоб він повернувся! Чому ж він пішов? Хто зможе це хоч якось пояснити? А тепер я самотній і пригнічений тривожними передчуттями — мене жахають надумані мною страхи, які зводять нанівець усе, що будь-коли спромігся осягнути мій мозок. Форма — мінлива. Це — останнє слово позитивної науки[49]. Померлі не повертаються. Це — неспростовно і однозначно. Померлі є мертвими — остаточно й назавжди. Однак зі мною траплялися такі речі, ось тут, у цій кімнаті, за цим столом, що… Але заждіть. Дайте я напишу про це чорним по білому, словами простими і недвозначними. Дайте мені поставити кілька запитань. Хто постійно кладе ручку не на те місце, куди її зазвичай кладу я? Хто так швидко витрачає моє чорнило? Я? Ні. Але ж воно убуває!

Відповідь на ці запитання могла б розв'язати всі загадки всесвіту. Я — не дурень. І якщо одного дня вони замучать мене до нестерпності, то я сам спроможуся дати на них відповідь. І назву ім'я того, хто перекладає мою ручку й витрачає моє чорнило. Смішно навіть уявити, що я сам можу витрачати стільки чорнила. Слуга мені бреше. Я це точно знаю.

Чорнильної авторучки у мене немає. Я завжди недолюблював цей пристрій, але старого огризка мені слід було позбутися. І я спалив його в каміні. Чорнило ж став тримати під замком. Подивимося, чи зможу я покласти край отим усім брехням, що про мене пишуться. Окрім того, я маю й інші плани. Неправда, що я зрікся своїх переконань. Я і досі вважаю, що живу в механічному всесвіті. Ніхто досі не переконав мене у противному, скільки б я не дивився йому через плече і не читав його хибні й злобні твердження, у яких він доводив протилежне. Він, бач, робить мені честь, вважаючи мене людиною не дуже дурною. Гадає, що я вважаю його чимось цілком реальним. Яка дурість! Я ж прекрасно знаю, яка він — фікція, що виникла в моїй уяві. Тільки й того.

Є така річ, як галюцинація. Я знав про її існування навіть тоді, коли зазирав йому через плече. Мені завжди було цікаво, що ж то таке? Усе життя мені хотілося пізнати це явище на власному досвіді. І ось нарешті це сталося. Я використаю цю нагоду по максимуму. Що таке уява? Вона здатна витворити щось із нічого. А яким чином щось може стати чимось там, де нічого нема? Нехай над цим ламають голову метафізики. А я й без них знаю. І мені їхня схоластика ні до чого. Є реальний світ, і все в ньому — реальне. Що не є реальним — не існує. Тому його — немає. Однак він намагається надурити мене і змусити повірити у своє існування… Але я ні на хвилину не сумніваюся, що його буття закінчується за межами клітин мого мозку.

Сьогодні я бачив його. Він сидів за столом і писав. Я був шокований, бо вважав, що розвіяв цей міф. Однак, уважніше придивившись, я все ж таки виявив, що його там немає, — то знову мій розум викинув свій звичний трюк. Я довго розмірковував над тим, що сталося. Схоже, з моєю психікою коїться щось зле, та й моє задавнене нетравлення шлунка дається взнаки своїм бурчанням. Треба робити моціон. Щодня я гулятиму по дві години.

Це неможливо. Я не можу робити моціон. Щоразу, коли я повертаюся з прогулянки, він сидить у кріслі за моїм столом. І щоразу вигнати його стає дедалі важче. Це — моє крісло. І я на цьому наполягаю. Так, колись воно належало йому, але він помер, і воно йому більше не належить. Ось як можна обманути самого себе вигаданими фантомами! Немає в цій примарі нічого реального. Я це добре знаю. Моє тверде переконання ґрунтується на п'ятдесятирічних студіях. Померлі є мертвими.

Проте дивна річ. Сьогодні, йдучи на прогулянку, я поклав авторучку в кишеню перед тим, як вийти з кімнати. Я чітко це пам'ятаю. У ту мить я поглянув на годинник. Була десята двадцять. Однак після повернення я побачив, що моя авторучка лежить на столі. Хтось нею користувався. Чорнила в ній лишилося мало. Мені дуже не хочеться, щоб він так багато писав. Це мене пригнічує.

Було одне, в чому ми з Джимом не зовсім погоджувалися. Він вірив у вічність форм усього сущого. Звідси цілком резонно випливала його віра в безсмертя та в інші поняття, якими оперують філософи-метафізики. Це мене дратувало. Я наполегливо намагався продемонструвати йому, що переконання у вічності форм стало результатом його давньої одержимості логікою й математикою. Звісно, що, маючи таку перекручену, тенденційну й абстрактну точку зору, дуже легко повірити у вічність форм.