Але мало було пуття цьому роздвоєному молодику від знання про те, що частково він був сучасним американцем, а частково — давнім тевтонцем. Однак цей сучасний американець був не таким уже й тюхтієм та слабаком, якщо він (якщо це справді був «він» і якщо справді мав хоч невеличкий, та все ж шматочок свого власного життя) добився компромісу між отим хижим «я», яке дрімало вранці і полювало на здобич уночі, та «я» культурним і вихованим, яке прагнуло жити нормальним людським життям, кохати, ростити дітей і займатися бізнесом. Дні та ранні вечори Джеймс Ворд віддавав одному, ночі — другому; вранці ж та частково вночі він відсипався за обох. Але вранці він спав як цивілізована людина, а вночі — як дикий хижий звір. Саме в одну з таких ночей його і надибав випадково серед заростей Дейв Слоттер.
Переконавши свого батька дати йому початковий капітал, він подався в бізнес і став умілим й успішним бізнесменом. У денні години справами цілковито займався він, а вранці їх вів його партнер. Ранній вечір містер Ворд присвячував товариству та громадським справам, але коли стрілка годинника наближалася до дев'ятої чи десятої, нездоланна невгамовність охоплювала його, і він зникав з очей оточуючих аж до наступного полудня. Друзі та знайомі припускали, що він багато часу присвячує спорту. Певною мірою вони мали рацію, втім вони й гадки не мали про справжню природу цього спорту, бо не могли собі уявити, що він полягає в нічній гонитві за койотами серед пагорбів Мілл-Веллі. Ніхто не вірив капітанам шхун, які розповідали, що бачили холодними зимовими ранками якогось чоловіка, котрий пірнав у припливних хвилях протоки Ракун Стрейтс або долав швидку течію між островами Гоут Айленд та Енджел Айленд за кілька миль від берега.
У будинку в Мілл-Веллі він жив сам-один, за винятком кухаря-китайця Лі Сіня, майстра на всі руки, який знав чимало про дивацтва свого хазяїна і якому той платив грубі гроші за мовчанку. І китаєць дійсно мовчав як риба. Відвівши душу вночі, поспавши вранці та поснідавши стравою, приготованою китайцем, Джеймс Ворд вирушав через затоку до Сан-Франциско на полуденному поромі, заходив до клубу, а потім йшов до свого офісу — як і кожний нормальний бізнесмен у цьому великому місті. Але коли починало сутеніти, ніч звала його. Відчуття його загострювалися, і неспокій та невгамовність зростали. Слух різко посилювався; міріади нічних шумів розповідали йому. знайому, але таку звабливу історію; залишившись на самоті, він починав походжати тісною кімнатою наче тварина, що потрапила з дикої волі до клітки.
Одного разу він насмілився покохати. Раніше він ніяк не наважувався на таку серйозну відволікаючу справу. Він боявся. І багато днів молода дівчина, ніскільки не соромлячись того, що стала жінкою, носила на своїх руках та зап'ястях темно-сині синці — сліди його ніжностей, виявлених у пориві кохання, але, на жаль, пізньої ночі. У тому-то й полягала помилка. Якби Джеймс Ворд надумав кохатися вдень, то все було б добре, бо вдень він являв собою спокійного врівноваженого джентльмена, якому просто захотілося зайнятися коханням. Але вночі він перетворювався на шаленого варвара, що тягне на собі вкрадену жінку крізь темряву германських лісів. Добре знаючи себе, містер Ворд вирішив, що краще займатися коханням удень, але саме тому, що він добре себе знав, він дійшов висновку, що його одруження обернеться жахливою катастрофою. Він навіть думати боявся про шлюб і про те, що йому доведеться кохатися зі своєю дружиною вночі.
Тому він почав утримуватися від статевих стосунків з жінками, урегулював своє подвійне життя, почав уникати зустрічей зі звідницями та охочими жінками різного віку з палаючими очима, познайомився з Ліліан Герсдейл і взяв собі за суворе правило ніколи не бачитися з нею пізніше восьмої вечора. Вночі ж він ганявся за койотами і спав у лісових лігвищах. Йому пощастило тримати це подвійне життя в секреті від усіх, окрім Лі Сіня… і ось тепер — окрім Дейва Плоттера. Те, що цей волоцюга виявив існування його двох різних «я», збентежило містера Ворда. Незважаючи на те що він добряче настрахав цього шантажиста, останній все одно міг проговоритися. А якщо й ні, то рано чи пізно хтось усе одно викриє його.
Через це Джеймс Ворд і вирішив зробити ще одне героїчне зусилля і взяти під контроль своє варварське тевтонське «я». Він так зосереджено привчав себе бачитися з Ліліан тільки вдень і досяг у своєму самоконтролі такого успіху, що настав день, коли вона прийняла його пропозицію. Хтозна — на краще чи на гірше, але містер Ворд молив Бога, щоб на краще. Увесь цей період, мабуть, жоден претендент на чемпіонське звання не тренувався так напружено і заповзято, як тренувався наш новоспечений жених, щоб придушити в собі дикуна. Окрім іншого, він намагався виснажити себе ще вдень, щоб сильне бажання спати зробило його глухим до поклику ночі. Він брав відпустки на роботі і вирушав на тривалі полювання, женучи оленів крізь неймовірну глушину та важкодоступні місця — і завжди вдень. Ніч заставала його вдома, коли він почувався вкрай виснаженим. У себе в кімнатах він встановив ледь не десяток тренажерів, і ті вправи, які звичайні люди робили кілька разів, він робив сотні разів. А ще, як щось на кшталт компромісу, він збудував на другому поверсі відкриту спальну веранду. Хоч там принаймні він міг зробити ковток благословенного нічного повітря. Від утечі до лісу його оберігали подвійні завіси; щовечора Лі Сінь замикав його, а вранці — відмикав.
Настав час, коли в серпні місяці він найняв додаткових слуг на поміч Лі Сіню і наважився влаштувати домашній прийом у своєму будинку в Мілл-Веллі. Були запрошені Ліліан, її мати, брат та півдесятка спільних друзів та знайомих. Два дні і дві ночі все йшло добре. А на третю ніч, коли вони загралися в бридж аж до одинадцятої години, у містера Ворда з'явився привід пишатися собою. Йому пощастило повністю приборкати свій зростаючий неспокій, але так сталося, що Ліліан Герсдейл опинилася його супротивником праворуч. Ця жінка була як тендітна квітка, але під впливом нічного неспокою саме оця тендітність та крихкість і почали дратувати Джеймса Ворда. Ні, він не розлюбив її, просто у нього виникло майже непереборне бажання вхопити її своїми клешнями і покалічити. Особливо сильним це бажання ставало тоді, коли вона вигравала. Він наказав привести одного зі своїх гончаків, і саме в ту хвилину, коли здавалося, що наростаюча напруга рознесе його на шматки, містер Ворд погладив пса — і враз відчув величезне полегшення. Дотик до пухнастої шерсті миттєво розслабив його і дав можливість спокійно дограти аж до кінця посиденьок. Ніхто й не помітив тієї титанічної боротьби, що точилася в душі їхнього доброзичливого хазяїна, який часто сміявся, жартував і грав уміло й дуже уважно.
Коли вони розходилися по спальнях, містер Ворд навмисне зробив так, щоб попрощатися з Ліліан у присутності інших. Опинившись нарешті на своїй веранді і надійно замкнувшись, він приступив до фізичних вправ, подвоївши, потім потроївши, а згодом — і почетверивши їх кількість. Довівши себе до виснаження, він улігся на кушетку, щоб заколисати себе, розмірковуючи над двома проблемами, що особливо непокоїли його. Одна з них стосувалася фізичних вправ. Тут був якийсь парадокс: що більше вправ він виконував — а виконував він їх неймовірно багато, — то сильнішим він ставав. Так, він притлумлював цими вправами своє друге тевтонське «я», але таким чином він просто відтягував той фатальний день, коли сила, накопичена фізичними вправами, стане такою потужною, що вийде з-під контролю і стане ще жахливішою, ніж та, яку він досі знав. Друга проблема полягала в його майбутньому одруженні і тих хитрощах, до яких йому доведеться вдатися, щоб уникнути зустрічей зі своєю дружиною після настання темряви. Ось так, безплідно розмірковуючи, він і заснув.
Звідки взявся тієї ночі отой велетенський ведмідь гризлі — ніхто довго не знав, аж поки не стало відомо, що то був ведмідь, який утік із циркової трупи «Спрінг Бразерз Серкус», яка давала вистави в Саусаліто і члени якої довго і безуспішно шукали свого «Великого Бена — найбільшого гризлі серед тих, що живуть у неволі». Як би там не було, але Великий Бен утік, і з усього лабіринту в півтисячі маєтків він чомусь вибрав для свого візиту саме володіння Джеймса Дж. Ворда. Перше і давнє «я» враз звело його на ноги. Напружено здригаючись від передчуття битви, він відчув у грудях прилив войовничості, а з вуст його зірвався ритмічний старовинний речитатив. З подвір'я долинуло несамовите завивання і гавкіт гончаків. Аж раптом крізь цей гармидер долинув гострий як кинджал передсмертний зойк собаки. Його собаки.
