Коли хлопець сповз до краю ліжка, то здалося, що він ось-ось упаде з нього вниз головою. Але в цю мить у ньому стрепенулася свідомість. Він випрямився і якусь мить непевно балансував на краю. А потім гупнув об підлогу ногами. Мати відразу ж схопила його за плечі й струсонула. І знову він замахав кулаками, але цього разу сильніше і влучніше. І одночасно з цим його очі розплющилися. Мати відпустила його. Хлопець прокинувся.

— А, все гаразд, — промимрив він.

Мати взяла лампу і заквапилася з кімнати, залишивши його в темряві.

— Спізнишся — оштрафують, — попередила вона озирнувшись.

Хлопцю було байдуже до темряви. Вдягнувшись, він вийшов на кухню. Його хода була важкою для такого легенького худорлявого тіла. Ноги волочилися, як свинцеві, і це виглядало дивним, бо то ж були дуже худі й кістляві ноги. Він підсунув до столу стілець із продавленим сидінням.

— Джоні! — різко скрикнула матір.

Джоні так само різко підскочив зі стільця і, не кажучи ні слова, пішов до раковини. То була брудна й огидна раковина. З її отвору йшов сморід. Але хлопцю було байдуже. Сморід з раковини був для нього частиною природного стану речей, так само як і засмальцьоване від миття посуду мило, яке погано милилося. Та він і не надто старався намилюватися. Кілька сплесків холодної води з-під крана — от і вся процедура. Зуби він не чистив. По правді кажучи, йому ніколи не доводилося бачити зубочистку, а що у світі існують такі дурощі, як чищення зубів, він взагалі не підозрював.

— Хоч раз на день умивайся без нагадування, — дорікнула матір.

Притримуючи щербату кришку на чайнику, вона налила дві чашки кави. Хлопець промовчав, бо це було в них постійним каменем спотикання, єдиним моментом, у якому матір була непоступливою, як скеля. «Раз на день» він обов'язково мав умитися. А потім витиратися брудним рушником, мокрим і подертим, залишаючи на обличчі пацьорки бавовняних волокон.

— Шкода, що ми живемо так далеко, — сказала вона, коли хлопець сів за стіл. — Я роблю, що можу. Ти ж знаєш. Але на оренді ми чимало економимо — долар на день. І тут просторіше. Ти ж знаєш.

Син ледь слухав її. Усе це він уже чув раніше, і до того ж — багато разів. Мати увесь час говорила одне й те ж і постійно нарікала на труднощі, пов'язані з віддаленістю їхнього житла від заводу.

— Додатковий долар — додаткові харчі, — сентенційно зауважив хлопець. — Краще я довше ходитиму, зате більше їстиму.

А їв він поспіхом, ледь пережовуючи хліб і запиваючи кавою його черстві шматки. Гаряча, подібна до розколоченої глини рідина називалася у них кавою. Але Джоні гадав, що то кава, і до того ж — чудова. Це була одна з небагатьох ілюзій, які у нього ще залишалися. Річ у тім, що справжньої кави йому ніколи в житті пити не доводилося.

На додачу до хліба був маленький шматочок холодної свинини. Мати долила йому кави. Доїдаючи хліб, він зиркнув — чи не буде добавки. Мати перехопила його запитальний погляд.

— Не будь таким ненажерливим, Джоні, — зауважила вона. — Ти вже з'їв свою частку. А твоїм молодшим братам та сестрам теж хочеться їсти.

Хлопець не відповів на її докір. Бо не любив багато говорити. І припинив зголодніло зиркати за добавкою. Він не скаржився, бо терпіння мав просто пекельне, бо пекельною була та життєва школа, у котрій він його навчився. Допивши каву, він витер рукою рота і почав підводитися з-за столу.

— Стривай, — заклопоталася матір. — Гадаю, з буханцем нічого не станеться, якщо я відріжу тобі ще шматочок хліба — тоненький.

І вона виконала хитрий фокус. Вдавши, що відрізала йому шматок від буханця, мати поклала буханець та шматок назад у хлібницю, а сама дала сину один зі своїх двох шматків хліба. Їй вірилося, що вона обдурила його, але син помітив її жонглерство. Проте шматок безсоромно взяв. Він дотримувався тієї точки зору, що мати, з її хронічною хворобою, все одно ніякий їдок.

Бачачи, що син жує хліб усухом'ятку, вона простягнула руку і долила йому кави зі своєї чашки.

— Щось не йде сьогодні кава зранку, — пояснила вона.

Далекий гудок, протяжний та пронизливий, підняв їх на ноги. Мати поглянула на бляшаний будильник, що стояв а полиці. Його стрілки показували половину на шосту, решта заводського люду тільки-тільки прокидалися. Вона накинула на плечі шаль, а на голову наділа неоковирного капелюшка — древнього і безформного.

— Побігли, а то не встигнемо, — сказала мати, прикручуючи в лампі гніт і гасячи вогонь у печі.

Навпомацки спустилися вони сходами. Надворі було ясно й холодно, і при першому дотикові вуличного повітря Джоні пробрав дрож. Зорі в небі ще навіть не почали бліднути, і місто лежало в темряві. Вони з матір'ю рушили, шаркаючи ногами. Не було в м'язах їхніх ніг особливого бажання ступати чітко і бадьоро.

Через п'ятнадцять хвилин мовчазної ходьби мати звернула праворуч.

— Дивись, не спізнись, — попередила вона сина наостанок і розчинилася в темряві.

Хлопець не відповів і зосереджено покрокував далі. В оселях поблизу заводу повсюдно розчинялися двері, і невдовзі він став часткою величезної маси людей, яка сунула в темряві вперед. Хлопець поглянув на схід. Через зубчастий обрій міських дахів почало переповзати бліде вранішнє світло. Оце і був увесь шматочок дня, який йому зазвичай щастило уздріти. Повернувшись до нього спиною, він приєднався до робочої бригади.

Усередині рядами стояли верстати, і він зайняв місце за одним з них. Перед ним, над ящиком з маленькими котушками, знаходилися великі котушки, що швидко оберталися. На них він мав намотувати джутові нитки з маленьких котушок. Робота була проста. Все, що вимагалося, — це прудкість. Маленькі котушки змотувалися так швидко, а великих котушок, на які ці нитки намотувалися, було так багато, що не лишалося жодної вільної хвилини.

Хлопець працював механічно. Коли маленька котушка закінчувалася, він лівою рукою вмикав гальмо й одночасно великим та вказівним пальцями правої руки ловив кінець нитки на повній маленькій котушці. Ці дії він виконував обома руками синхронно і прудко. Потім швидким помахом рук він робив ткацький вузол і відпускав котушку. З цими вузлами жодних проблем не виникало. Колись він навіть похвалився, що навіть уві сні може їх в'язати. Це він інколи й робив, коли йому снилося, що він кожної ночі, впродовж століть, тільки те й робить, що безкінечно в'яже і в'яже ткацькі вузли.

Дехто з хлопців ухилявся від роботи. Вони марнували свій та машинний час, не замінюючи маленькі котушки, коли ті змотувалися. А щоб хлопці цього не робили, існував наглядач. Застукавши якось сусіда Джоні за таким фокусом, він добряче нам'яв йому вуха.

— Дивись, як працює Джоні! Чому ж ти не такий, як він? — гнівався наглядач.

Котушки у Джоні вертілися щодуху, але його мало втішила ця непряма похвала. Колись він радів їй… Але то було давно, дуже давно. Без жодної емоції на апатичному обличчі слухав хлопець, як з нього роблять блискучий взірець для інших. Він був бездоганним робітником. Він знав це. Йому казали це, і досить часто. Ця похвала звучала як банальність і вже нічого для нього не означала. З бездоганного робітника він поступово перетворився на бездоганний верстат. І якщо в його роботі трапиться збій, то це буде як збій роботи верстата через недоброякісний матеріал. Для нього помилитися було те ж саме, що для цвяхового преса почати штампувати погані цвяхи.

І не дивно. Він завжди відчував себе невід'ємною частиною машинерії, споріднився з нею. Вона майже увійшла в його плоть та кров. Принаймні він з нею виріс і на ній виховався. Дванадцять років тому в ткацькому цеху цього ж заводу зчинилася невеличка збуджена біганина. Бо зомліла мати Джоні. Її поклали на підлогу посеред пронизливо виючої машинерії. Від верстатів відкликали двох немолодих жінок. Допомагав їм начальник цеху. І через кілька хвилин у ткацькому цеху стало на одну живу душу більше, аніж туди увійшло вранці. То був Джоні, народжений з гепанням та гуркотом ткацьких верстатів у вухах і чиїм першим подихом стало тепле вологе повітря, густо насичене летючими волокнинками. Щоб очистити від них свої легені, він кашлянув у перший же день свого життя. І відтоді завжди кашляв через це.