Субєнков відчув, що більше не може терпіти страждань кремезного козака. Чому ж Іван не помирає? Якщо цей несамовитий крик не припиниться, то він просто збожеволіє. Але коли він припиниться, то настане його черга. А на нього вже чекав Якага. Он він стоїть, уже зараз вишкіряється від передчуття насолоди. Це той Якага, котрого він ще на тому тижні виштовхав із форту і на чиєму обличчі залишив слід від собачого батога. І от тепер цей Якага сам займеться ним. Можна було не сумніватися, що цей індіанець приберігав для нього найдобірніші тортури, найвитонченіші знущання. Ось Іван зойкнув іще несамовитіше — то, мабуть, до нього застосували одну із саме таких тортур. Індіанки, що схилилися над козаком, зі сміхом позадкували і захоплено заляскали в долоні. Субєнков, побачивши, яке жахіття вони сотворили, почав істерично реготати. Індіанці спантеличено поглянули на нього — і чого б ото йому сміятися? Але Субєнков не міг зупинитися.
Стоп, так не годиться, подумав він, з трудом беручи себе в руки, і судомні скорочення м'язів поволі стихли. Він відчайдушно спробував подумати про щось інше і почав прокручувати в пам'яті своє життя. Йому пригадалися батько й мати, маленький плямистий поні і вихователь-француз, який вчив його танців і потайки дав почитати затерту книжечку з творами Вольтера. У його пам'яті знову постали і Париж, і похмурий Лондон, і веселий Відень, і Рим. Знову перед його очима з'явилося несамовите товариство відчайдушних молодиків, які мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем на троні у Варшаві. Так, так — саме тоді і почався його довгий шлях. Що ж, він протримався довше за інших. І, починаючи з двох своїх соратників, страчених у Санкт-Петербурзі, Субєнков почав вести відлік смертям цих відчайдушно хоробрих людей. То одного забили до смерті наглядачі в тюрмі, то один пропав на окропленому кров'ю шляху, по якому довгими місяцями вели до Сибіру бунтівників козаки-конвоїри, всіляко над ними знущаючись і всіляко мордуючи. Їх завжди супроводжувала варварська жорстокість — брутальна, тваринна жорстокість. Один за одним помирали вони — від пропасниці, у копальнях, під батогом. Двоє останніх загинули в бою з козаками, і лише йому одному пощастило дістатися до Камчатки із вкраденими документами та грошима одного подорожнього, якого він покинув помирати на снігу.
Скрізь була одна лише варварська жорстокість. Усі ці роки, коли серце його линуло до художніх студій, театрів та світських прийомів, його оточувало дикунство й жорстокість. Чужою кров'ю він купив собі життя. Всі убивали, бо вбивство було чимось природним. Він теж убив того мандрівника, щоб заволодіти його паспортом. Свою здатність виживати він довів тоді, коли за один день убив на дуелях двох російських офіцерів. Йому довелося проявити себе для того, щоб завоювати місце серед бандитів-хутровиків. За те місце йому довелося повоювати. Позад нього лишився тисячолітній шлях через усю Росію та Сибір. Через ці безкрайні простори тікати він не міг. Єдиний шлях до втечі лежав попереду: через похмуре, вкрите льодом Берингове море — і до Аляски. Та цей шлях привів його від дикунства до ще страшнішого дикунства. На вражених цингою кораблях бандитів-хутровиків, без їжі та без води, шарпані безконечними штормами того буремного моря, люди легко перетворювалися на тварин. Тричі відпливав він на схід від Камчатки. І тричі, після неймовірних страждань та поневірянь, уцілілим мандрівникам доводилося повертатися назад. Шлях для втечі був закритий, а повернутися назад він не міг, бо там на нього чекали копальні та батіг.
І знову — вчетверте і востаннє — відплив Субєнков на схід. Він був серед тих, хто відкрив славнозвісні Тюленячі острови, але він не повернувся з першовідкривачами на Камчатку, щоб розтринькати там у безумних оргіях виручені за хутро величезні гроші. Він поклявся, що ніколи не повернеться. Він знав, що мусить іти вперед, якщо хоче дістатися до омріяних і дорогих серцю європейських столиць. Тому він перейшов на інший корабель і залишився в новій, похмурій і незвіданій країні. Його товаришами і компаньйонами стали мисливці-слов'яни, російські авантюристи, монголи, татари і сибірські аборигени. Разом з тими проклав він по трупах дикунів Нового світу свою криваву дорогу. Вони вирізали цілі села за відмову платити данину хутром; а їх, натомість, убивали і грабували корабельні команди. Якось з одним фіном вони були єдиними, хто вцілів після такої різанини. Цілу зиму провели вони в голоді і холоді на безлюдному Алеутському острівцеві, а наступної весни їм випав один шанс із тисячі, і вони врятувалися на іншому кораблі хутровиків, який випадково зайшов на цей острів.
Але завжди і повсюдно оточувало його жахливе варварство й дикунство. Переходячи з корабля на корабель і щоразу відмовляючись повернутися, він пристав до судна, яке мало йти на південь до нових незвіданих берегів. Але по всьому узбережжі Аляски їм траплялися лише натовпи дикунів-індіанців. Кожна якірна стоянка серед рясно натиканих прибережних островів або під похмуро нависами стрімчаками континенту означала або шторм, або сутичку з індіанцями. То здіймався буревій, загрожуючи їм загибеллю, то припливали каное з виючими та волаючими тубільцями з бойовими фарбами на обличчі, яким не терпілося скуштувати куль морських розбійників. І вони пробивалися все далі й далі на південь, до омріяного міфічного краю Каліфорнії. Казали, що там можна натрапити на іспанських авантюристів, що проникли туди з Мексики. Субєнков покладав надії на цих іспанців. Якщо втекти і приєднатися до них, то решта справи зробилася б набагато легше: рік чи два — яка різниця, — і він дістанеться до Мексики, а там на корабель — і до Європи. Але іспанці їм не траплялися. А зустрілася їм та ж сама непроникна стіна з місцевих дикунів. Мешканці цього закапелку світу, розфарбувавшись для війни, завжди відганяли їх від берега.
Насамкінець, коли корабель оточили індіанці і більшість команди загинула, їхній ватажок припинив подальші пошуки і повернувся на північ.
Минули роки. Коли будувався Михайлівський редут, він служив під началом Тебенкова. Два роки провів Субєнков у краю Кускоквім. Два літа підряд, у червні місяці, йому довелося бути старшим у затоці Коцебу. В ту пору року там збиралися різні племена для обміну товарами. Там можна було знайти і плямисті шкури сибірських оленів, і бивні морських ссавців з островів Діомеда, і тюленячі шкури з бурунів Арктики, й екзотичні кам'яні ліхтарі невідомого походження, що їх племена купували і перепродавали одне одному, а одного разу серед товарів навіть трапився мисливський ніж англійського виробництва. Субєнков знав, що такі зібрання були справжнісінькою школою географії. Бо там він зустрічав ескімосів із затоки Нортона, з острова Кінг Айленд та острова Святого Лаврентія, з мису Принца Уельського та з мису Барроу. Ці місця в ескімосів мали інші назви, і відстані між ними вимірювалися днями.
Дикуни-торговці прибували з обширного регіону, а якщо врахувати кам'яні ліхтарі та сталеві ножі, то обмін товарами охоплював іще ширший регіон. Субєнков займався тим, що залякував, хитро умовляв та підкупав. До нього приводили кожного приїжджого, що прибув здалеку, і кожного представника племені, про яке він іще не знав. І Субєнков чув розповіді про численні та небачені небезпеки, про диких звірів, войовничі племена, непроходимі ліси та височенні гірські кряжі. Але кожне з цих оповідань несло в собі чутку або байку про білошкірих людей з блакитними очима та русим волоссям, які билися, як дияволи, і скрізь та завжди шукали хутро. Вони були десь на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Про них просто ходили чутки.
То була важка школа. Не можна як слід навчитися географії через посередництво невідомих діалектів та з темних мізків, що плутали факти з вигадками і вимірювали відстань кількістю «ночівель», тривалість яких варіювалася залежно від важкості шляху. Та нарешті промайнула чутка, яка вселила в Субєнкова впевненість. Ці блакитноокі люди жили на сході, на великій ріці, що називалася Юкон. На південь від Михайлівського редуту впадала в море ще одна велика ріка, відома росіянам під назвою Квікпак. Подейкували, що насправді ці дві ріки — то одна й та сама річка. Субєнков повернувся до Михайлівського. Цілий рік збирав він експедицію, що мала пройти по ріці Квікпак. Тут дав про себе знати такий собі Малаков, російський метис. Він зголосився вести найвідчайдушніших і найжорстокіших авантюристів, справжнісіньких виродків з пекла, які потрапили на Аляску з Камчатки. Субєнков став його помічником. Пройшовши звивистим лабіринтом дельти Квікпаку, вони дісталися перших низьких пагорбів на його північному березі, а потім у шкіряних каное, доверху завантажених товарами та набоями, пройшли півтисячі миль, долаючи течію, швидкість якої сягала п'яти вузлів. Річка була від двох до десяти миль завширшки і багато сажнів[31] завглибшки. Малаков вирішив спорудити в Нулато форт. Та Субєнков закликав іти далі. Але потім швидко погодився залишитися в Нулато. На порозі була довга зима, і краще було залишитися і перечекати. А на початку наступного літа, коли зійде крига, він втече і сам пробереться вверх по Квікпаку до торговельних пунктів Гудзон Бей Компані. До Малакова не дійшли чутки, що Квікпак — це той самий Юкон, а Субєнков йому не казав.
