Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.

— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.

— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?

— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…

Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо — двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі — молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару — двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.

— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.

— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?

— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.

— Але ж Мура ви звалили не думкою.

— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.

— Чому? Франк, наприклад, вважає…

— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.

— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.

— Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.

Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем — великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, — й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.

Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.

— Тобі подобається?

Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:

— Подобається!

Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:

— Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…

Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.

— Ви, мабуть, любите дітей?

— Хто ж їх не любить.

— А я гадав…

— Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти — це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.

Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.

— Задощило, — повідомляє Уїльям.

Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.

«Значить, усе йде добре», — кажу я собі, відчуваючи полегшення. Може, це нерозумно, та я здавна увірував: якщо погода зміниться, мої справи налагодяться.

— Не зрозумів оце, чому ви назвали мене невігласом, — цікавлюсь я. — Може, мали на увазі, що розмови про цю програму «Спрайт» — лише пусті балачки?

— Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.

— Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…

— Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки — як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк — це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.

Він дивиться на годинник.

— Здається, можна вирушати.

Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.

— Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, — кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.

— Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, — зауважує Сеймур.

Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду — притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.

— Він поставив його на ручне гальмо, — констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. — Не знаю, як ми виберемося…

— Не виберетеся, містере, — лунає у нас за спиною чийсь голос. — Цього разу вже не виберетеся.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка — Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.

— Заберіть свої праски, — спокійно каже Сеймур.

— Зробимо й це, та спершу заберемо вас, — відповідає Добс.

Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.

Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.

Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.

— Сідайте отам, навпроти, — гарчить Добс, показуючи на лаву пістолетом. — І сидіть спокійно, без зайвих рухів. Я належу до тих людей, які спершу стріляють, а вже потім думають, чи варто було це робити. — Він влаштовується навпроти нас і наказує своєму напарникові: — Обшукай їх, Біллі!

Сеймур зберігає незворушний спокій. Я б навіть сказав, що зараз він спокійніший, ніж будь-коли. Лише як той Біллі залазить йому до внутрішньої кишені й витягає звідти гаманець, Уїльям зауважує:

— Якщо можна, не дихайте мені в обличчя — не люблю клозетних запахів.

Біллі хижо дивиться на нього, та в цю мить знову звучить голос Добса:

— Облиш, Біллі! Тут керую я. Дай-но мені цей гаманець.

— Раджу вам ретельніше переглянути його вміст. Там є службове посвідчення… — озивається Уїльям.

— Мені не треба вивчати ваші службові посвідчення, містере Сеймур, — відповідає Добс. — Я чудово знаю, хто ви такий і де працюєте.

— В такому разі, мабуть, знаєте, і що вас чекає.

— Навіть і не подумав про це. Зараз ви в моїх руках. І не розраховуйте на мою інтелігентність. Я поліцейський старого гарту: стріляю не роздумуючи.

Добс вправно переглядає документи, а Сеймур байдуже дивиться на нього.

Закінчивши перевірку, безликий суб'єкт кладе гаманець на лаву поруч себе й знову підводить очі на нас.

— Отже, містере, я знаю, хто ви такий. Але чи знаєте ви, хто я такий?

— Думаю, що знаю, — киває Уїльям. — Ви дрібне лайно з військової розвідки.

— Я ж вам сказав: я поліцейський старого гарту — шпиг без освіти. Взагалі не маю ніякого відношення до ваших сфер.

Якби моя воля, я б таких, як ви, розстрілював тільки за ваші дипломи. Ну, всіх я навряд чи встигну розстріляти, але можу почати з вас.

Уїльям не заперечує. В фургоні западає мовчанка. Біллі зайнятий моїми кишенями.

— А тепер настала черга мосьє Каре, бельгійця, — бубонить Добс, беручи мій гаманець. — Та що я бачу! Бельгієць перетворився на австрійця! Нема вже мосьє Каре, є гер Шульц. Здрастуйте, Шульц!