Литмир - Электронная Библиотека

— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

— Я також, Уїльяме.

— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

— Я не сумніваюсь у цьому.

— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.

— Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!

Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.

— Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… — зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.

— Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, — бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.

Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:

— Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.

Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.

— Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? — запитую я.

— Як людина — може, й ні, а як противник — безперечно. Я надто зайнятий своєю порцією м'яса, щоб відповісти йому.

— Так, ви уникаєте зустрічі з противником, Майкле. А я волію краще розмовляти із справжнім противником, аніж з фальшивим другом.

«Бо у вас немає справжніх друзів», — хочеться відповісти мені, та я стримуюсь.

Далі вечеря могла б проходити в мовчанці — коли люди їдять, не заведено багато балакати. Але, по-перше, цей чоловік наче не їсть, а мучиться над тією їжею, по-друге, він з тих, кому начхати на те, що заведено і що не заведено.

— В якому готелі ви зупинилися? — запитує між іншим Сеймур.

— Ні в якому. Я щойно прибув.

— Я б вам порадив «Чорного цапа». — Я — в ньому.

— Це близько?

— За два кроки звідси.

Він обережно відпиває з келиха, немовби перевіряє — вино там чи отрута.

— Певно, ви їдете на батьківщину?

— Ні, у зворотному напрямку, — відповідаю я. — Прямую до Кельна.

Точніше було б сказати, що я повертаюся з Кельна, однак з такими людьми, як Сеймур, треба бути насторожі. Особливо якщо взяти до уваги, що він вчиняє тобі допит — отак зовсім недбало, ніби між іншим.

— Гм, Кельн… Унікальний кафедральний собор. Сподіваюсь, ви відвідаєте його.

— Навіщо мені його відвідувати! Собори тим і чудові, що їх видно здалеку.

— Ви такий же, як і я, — киває головою американець. — Ніяких культурних запитів.

Далі розмова деградує до коротких фраз, які нічого не означають; паузи стають чимдалі триваліші. Навіть міцна подвійна кава не вносить пожвавлення. У мене таке враження, що цю людину давно вже гнітить моя присутність.

— Де ваш автомобіль? — запитує Сеймур, коли ми, нарешті, виходимо з «Кюрасао».

— По той бік пішохідної зони. Поставити автомобіль — тут ціла проблема.

— Тоді підемо до готелю пішки, тут менше сотні метрів.

Зупинятися в готелі — не передбачено моїм попереднім планом, однак я вже вибитий з колії плану й перебуваю в непевній зоні імпровізації.

«Чорний цап» справді виявився зовсім поряд. Всупереч моїм надіям, адміністратор повідомляє, що є вільна кімната.

— Ви мені дасте спій паспорт?

У великих готелях так заведено: залишаєш паспорт, і службовець сам заповнює картку, щоб звільнити клієнта від зайвої писанини. Подаю документ, і чоловік, навіть не глянувши на мене, ховає його в шухлядку.

— Ну, Майкле, я пішов, — кидає Сеймур. — Можливо, завтра вранці не побачимось, отже — щасливої дороги.

— Вам також, — відповідаю я. — Піду піджену автомобіль.

— Так-так, звичайно, — бурмоче американець, наче хоче сказати: і нащо ото верзти всякі дурниці.

Він киває і, майже не глянувши на мене, прямує до ліфта, а я рушаю до виходу.

Найближчим часом з'ясується, що це: випадкова зустріч, якій не варто надавати значення, чи фатальний збіг обставин? Навіть якщо це фатальне невезіння, воно не повинно вплинути на мою мюнхенську місію. Можливо, для вільних дій у мене залишилося обмаль часу. Цим визначається й характер дій.

Я виходжу з готелю й повільно рушаю вулицею, пересвідчившись, що ніхто не йде за мною слідом. Потім завертаю у перший же провулок і якийсь час спостерігаю з-за рогу за під'їздом «Чорного цапа». Справді — нікого.

До площі, де залишився мій автомобіль, не більше трьохсот метрів, але я петляю вулицями, втричі збільшуючи цю відстань, вірний правилу, що кружні дороги іноді коротші за прямі.

Закінчивши всі ці звичні для мене маневри, я підходжу до церкви і з темряви скверу вивчаю обстановку навколо автомобіля. Мій темно-сірий «БМВ» спокійно стоїть в оточенні інших автомобілів. Площа зовсім безлюдна. Минає десята година.

Сідаю у «БМВ» і вибираюся з валки автомобілів, щоб податися у вже знайомий мені житловий квартал. Там на мене чекає та сама порожнеча. Вікна того будинку, що мене цікавить, темні. А втім, не зовсім темні. У крайньому праворуч спалахують мерехтливі кольорові відблиски, засвідчуючи, що телевізор і досі працює.

Ставлю автомобіль якнайдалі від вуличних ліхтарів, але ближче до будинку, щоб стежити за входом у садок. «Він повернеться пізно вночі», — сказала жінка критичного віку. Будемо сподіватися, що вона не бовкнула це навмання і що Шмітхаген ще не прийшов. Це ж зовсім безглуздо, якщо господар вже спить удома, а я чекаю надворі його повернення.

Шкодуючи, що не можна стати геть невидимим, я натяг на себе темно-синій плащ і схилився над кермом. У таких випадках треба остерігатися не стільки пішоходів, які навряд чи помітять тебе в напівтемряві, а автомобілів з їхніми яскравими фарами. Але поодинокі автомобілі мчать на великій швидкості, а пішоходів майже нема.

«Ви самі, Майкле?» — «Сам, Уїльяме. І прагну залишитися на самоті. Тож не нав'язуйте мені своєї компанії». — «Шкода, я вважав, що ви більш компанійський». — «Компанійський? З вами? Краще йдіть собі далі».

Але він зовсім не квапиться йти і отруює далі мені життя своєю присутністю, як у тих моторошних снах.

На жаль, зустріч у «Кюрасао» — не моторошний сон. Інакше б я давно вже прокинувся. Ця зустріч для мене — наче удар нижче живота, один з тих несподіваних, недозволених ударів.

І все-таки Сеймур сказав: «Вам ніщо не загрожує». Аж надто благородно для того, щоб це була правда, але треба, щоб це була правда. Сеймур не належить до категорії дрібних брехунів. Це нижче його гідності. Отже, питання залишається відкритим. А коли питання відкрите, я дію за принципом: найгірший варіант найбільш імовірний.

Знову обмірковую свої дальші дії, роблю це головним чином для того, щоб не заснути. За чверть година ночі. Аж ось, нарешті, бачу чоловіка, який наближається до садової хвіртки. Проте цього разу хвіртка замкнена, і, поки він її відмикає, я опиняюся біля нього.

3
{"b":"200635","o":1}