— Могла ж втрутитися ваша мати!

— У моєї матері не залишалося для мене часу. Жили ми матеріально дуже скрутно, не кажучи вже про інше, й материна увага була прикута до моїх сестер. Вся її енергія була спрямована на те, щоб якнайкраще видати їх заміж, а видати двох дівчат, бідних та ще й злих, — не так легко, тому для мене часу не лишалося.

— І як закінчився цей шлюбний марафон?

— Успішно, хоч і не так блискуче, як мріялось. Тільки мати й після цього не могла приділити мені багато уваги. Та я вже звик до цього й почувався на вулиці набагато краще, ніж удома. Мені здається, що мати затаїла на мене злість ще від народження.

— Чому?

— Мабуть, моя поява на світ була небажана, а настирливих не люблять, Майкле. Та ще й нестатки.

Він підводиться, ступає кілька кроків по кухні й зупиняється біля вікна.

— Чи не здається вам, що вже час відчинити віконниці? — пропоную я. — Тут можна задихнутися.

— Не треба поспішати. Дочекаємося Мод з її комюніке.

Дочекаємося Мод… Як програма це звучить наче зовсім безневинно, та що далі збігає день, то обтяжливішою стає ця програма. Дама не з'являється ні в обід, ні після обіду, й ми, втративши бажання розмовляти, ходимо, наче звірі в клітці, кожний у своїй кімнаті, бо від лежання й хвилювань уже не можемо й спати.

Сідає сонце, коли мій напружений слух розрізняє гудіння мотора. Трохи згодом між деревами виринає зелений «мерседес», значно зеленіший, ніж зів'яле листя.

Мод заходить до будинку, привітно усміхаючись, та на її усмішку Сеймур відповідає сухим зауваженням:

— Не думав, що вам знадобиться цілий день, аби дістатися з Майнца сюди.

— Я доїхала за годину, — збентежено пояснює жінка. — Однак житлова проблема виявилася набагато складнішою.

— А вчора ви чомусь не додумалися передати через свого Франка газети, — знову бурчить американець.

— Про інцидент нічого не пишуть. Є тільки коротенька замітка в місцевій газетці. Пояснюють нещасний випадок несправністю електропроводки.

Вона дістає з сумки газету й простягає її Сеймурові. Сеймур бере і, в свою чергу, передає мені:

— Перегляньте, Альбере.

Тим часом він, мабуть, устиг кивнути Мод, бо вони вдвох виходять у кімнату американця. Військова нарада триває хвилин десять, часу цілком досить, щоб прочитати не тільки коротеньку замітку про інцидент, а й зарубіжні новини триденної давності.

Судячи з інформації, вибух на складі стався внаслідок короткого замикання, єдина жертва — технік Ерліх Прель, знайдений на місці пригоди. Більше імен не згадується, інших подробиць немає.

Ну то й добре. Відверто кажучи, вибух у якомусь там сараї із застарілою зброєю навряд чи може когось схвилювати. Старе залізо перетворилося на обгоріле залізо, тільки й того. Хто роздуватиме історію навколо такої дрібниці, до того ж єдина жертва — якийсь технік!

Коротенька замітка безумовно пройшла крізь фільтр військової цензури. Виходить, Сеймур має рацію. Якщо й виник скандал, то він залишиться майже ніким не помічений. Марно сподіватися, що ти станеш зіркою газетної хроніки!

І все ж американські власті розшукують бельгійця. Можливо, популярність і обминула тебе, та поліція не обмине. Можливо, на дорогах довкола контроль і знято, та на прикордонних пунктах, безперечно, він діє. Коли розшукують іноземця, найпевніше підстерегти його на кордоні.

— Отакі, значить, справи, Альбере, — каже Сеймур, коли вони повертаються до кімнати. — Мод знайшла вам тихе спокійне житло в Майнці. Проведете там кілька днів, поки ця історія зовсім заглухне, тим часом вам підготують канал для втечі. І тоді ми вам скажемо: бувайте!

Побачивши, що я наміряюсь заперечити, він підносить руку й додає:

— Звичайно, ми можемо попрощатися з вами й тепер, якщо ви дуже наполягаєте. Я ж вам сказав, що наша спільна діяльність завершилася. Проте не певен, що ви впораєтеся самі, маючи два паспорти, з яких жоден не годиться.

— Гаразд, — погоджуюсь я. — Розраховуватиму на вашу допомогу.

— І не помилитесь. А тепер Мод виведе вас. Я залишуся помити тарілки.

— О містере… — вигукує Мод, яка звикла сприймати за чисту монету кожне слово шефа. — Якщо тільки заради тарілок…

— Ідіть, ідіть, — киває Сеймур. — Зараз найзручніший час для цієї операції.

— Зараз найзручніший час, — повторює Мод, коли ми прямуємо до автомобіля. — Завидна тебе всі бачать, а коли їдеш дуже пізно, викликаєш підозру.

Я збираюся вмоститися на своєму звичному «місці мерця», однак Мод попереджає мене:

— Не сюди, Альбере. Лягайте на заднє сидіння і вкрийтеся оцим плащем. Не треба, щоб вас бачили. І ще одне: ви вже не бельгієць. Ви — австрієць. Ось ваш паспорт. Звичайно, краще, щоб не дійшло до пред'явлення паспортів.

Вона вмикає мотор, і машина плавно рушає, завертає, підіймається вгору й виїздить на шосе.

— Такого зі мною ще не бувало — подорожувати у вигляді ручного багажу, кинутого на заднє сидіння.

— Нічого, нічого. Колись увечері, вже обзавівшись дружиною й дітьми, ви сядете з ними біля каміна й розповідатимете, як мандрували у вигляді ручного багажу в автомобілі випадкової службової особи.

Прокидаюся з таким почуттям, наче я лежу десь у саду. Виявляється, це недалеко від істини. Сад не в самій кімнаті, але він завис наді мною в прочиненому вікні завдовжки на всю стіну. Легкий вітерець гойдає віття буйних рослин, увінчаних величезними рожевими й фіолетовими квітами, а в приміщенні відчувається запах ранкової свіжості й пахощі… Звідки мені знати, що це за пахощі — я ж не ботанік!

Моя спальня міститься на нижньому поверсі, а в цьому будинку нижній поверх — на метр у землі, і це створює ілюзію, ніби я лежу між грядками саду серед високого густого листя, геть схований від поглядів поліцейських у білих касках, зелених кашкетах і в скромному цивільному вбранні.

У двері стукають, та я не звертаю уваги на цей шум, все ще огорнутий сном і пахощами квітів. Але стукіт стає дедалі наполегливішим, потім чути мелодійний жіночий голос:

— Альбере, ви спите?

— Так, сплю. Або точніше — спав, поки ви не почали грюкати.

— Та вже ж дев'ята година!

— Ну то й що, як дев'ята? Хіба ми підемо до церкви?

— Ваш сніданок охолоне.

— З цього треба було й починати, люба. Якщо ви хочете підняти з ліжка людину, починайте з сніданку, а не з того, котра зараз година.

За двадцять хвилин, умившись і поголившись, я заходжу в світлий хол, також прикрашений квітами — переважно на шпалерах і занавісках. Однак насамперед мою увагу привертає розкішно накритий стіл.

— Останні дні мені вас дуже бракувало, люба Мод.

— Знаю, знаю. Сідайте.

Западає зосереджена мовчанка. Коли їдять, не розмовляють, — про це можна прочитати в першій-ліпшій брошурі з гігієни харчування. І тільки коли ми, віддавши належне гарячим стравам, беремося до третьої чашки кави, дама зауважує:

— Ви так причепурилися, наче збираєтесь у гості.

— Не звертайте на це уваги. Давня звичка.

— Як це розуміти?

— А так. Замолоду мені довелося просидіти місяць чи більше ув'язненим на одній віллі, схожій на цю. Вирватися з тієї вілли було неможливо, та, незважаючи на це, я щовечора акуратно вдягав новий костюм і простоював по чверть години перед дзеркалом, вив'язуючи краватку. Це створювало ілюзію, наче я готуюсь кудись іти.

— А чому ви були змушені сидіти на тій віллі?

— Мене викрала одна жінка.

— Яка?

— Така, як ви.

— І така ж дебела?

— Ну, форми в неї не такі розкішні, як ваші. Але щодо деспотизму, то можна сказати, що ви з нею — рідні сестри.

— Альбере, як вам не соромно…

— Так, так, я знаю, що буде далі: виконуєте розпорядження, робите це для мого ж добра і таке інше. Тож випустіть цей розділ і переходьте до наступного. Яка програма?

— Програма така сама, як і на тій віллі вашої молодості: нікуди не виходити.