Чи справді я досі ніколи не розлучався з цією сумкою? Моя пам'ять машинально перебирає події останніх днів. Власне, останніх вечорів. І, зокрема, отого, в диско-танцювальному барі «Бакара». Раптове бажання Сандри піти танцювати. Дами запрошують. Не можна ж танцювати з сумкою в руці! Так, оце воно і є. Швидка перевірка в півтемряві й, замість візитної картки, фотографія. «Не забувай мене. Мод».

Побіжний аналіз ситуації повертає мені самовладання, хоч і не сповна. Сеймур знає про австрійський паспорт, але не може знати про автомобіль, що чекає мене на одній з вулиць Вісбадена. Американець певен, що фотографії Мод досить, аби переконати мене в моїй цілковитій безпорадності. Той факт, що дама ризикнула покинути мене, дуже красномовний. Піду, та змушений буду повернутися назад. Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч.

Повернутися? Я не знаю про можливості людини, яка чекає на мене в «опелі», але думаю, що ми встигнемо щось придумати. Принаймні сховатися кудись на кілька днів, поки незнайомий співробітник зможе забезпечити новим паспортом.

Сховатися, перевдягнутися, відпустити вуса, навіть бороду, тільки не повертатися в готель «Європа». Дуже шкодую, Уїльяме, та в цьому готелі препогана кава.

— О, Альбере! — чую приємний жіночий голос, супроводжуваний рипінням дверей, що відчиняються. — А я вже турбувалася, чи не проґавила вас.

Мод сідає навпроти мене й, приємно усміхаючись, дивиться на мене.

— Як я рада, що знайшла вас, — каже вона.

— На жаль, я не міг вчасно знайти вас, — бурмочу я. — Куди ви поділися?

— Як вам сказати… Стояла у сусідньому вагоні й стежила за сходами. Не може ж людина сісти в поїзд, обминувши сходи, чи не так?

— Уявляю собі, як ви потерпали, що проґавите мене, — зауважую я, не знаючи, що можна сказати ще. — Сеймур не жартує.

— Гадаєте, що шефові треба про все знати? — м'яко запитує дама. — Навіщо турбувати його такими дрібницями. Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею. Так буде краще для нас обох.

— Якщо ви вважаєте…

— Важливий тільки кінцевий результат, — веде далі жінка ніби вибачаючись. — Адже ви не поїхали.

— І все-таки ми їдемо.

— За чверть години вийдемо в Бонні. Там на нас чекає мій автомобіль.

— І про це подбали…

Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Не повертатися сюди? А куди ж податися? В кімнату Мод? Мені неприємна сама думка про це. Незворушна жінка з м'яким повчальним голосом — один з елементів обладнання пастки.

Пастка… В Копенгагені вона виглядала куди зловіснішою. Треба було переховуватися в отому гнилому бараці й годуватися недогризками з базару. А тут — люкс. Пастка з кондиціонером. Але тепер бодай у Центрі знають, де я, і, очевидно, здогадуються, чим займаюсь.

Той факт, що я не з'явився в жоден із призначених днів, звичайно, спантеличить генерала. І той кислиця-полковник, певно, підкине: «Наш знову занадто старається». Потім вони ще раз проаналізують можливі варіанти моєї долі. І ні один з цих варіантів не відповідатиме істині.

Припускаю, що вони не дуже заклопотані моєю долею. Піти й зникнути — таке буває. Зрештою, мені забезпечено рятівний вихід. Гроші є, австрійський паспорт є, — тож виплутуйся.

Усе в мене є й нічого немає.

Ще до того, як вийти в Бонні з поїзда, Мод запропонувала:

— Альбере, а чи не краще віддати мені цей австрійський паспорт? Він може завдати вам багато неприємностей.

— Яких саме?

— Уявіть собі, що вас випадково затримають. Зареєстровані ви як бельгійський громадянин, а маєте при собі австрійський паспорт. Виникнуть усякі ускладнення.

— Отже, ви мене знову залишаєте без документів.

— Зовсім ні: я поверну вам бельгійський. Бельгійський паспорт не так спокушатиме вас до всяких необачних дій, бо ви знаєте, що він зареєстрований там, де треба.

Де той рятівний вихід? Переважно в минулому, до якого Центр аж ніяк не причетний. В усьому винний джинсовий костюм. Або я сам. Або просто безвихідна ситуація. За такої ситуації і з таким цербером, як Мод, свобода дії — з паспортом чи без паспорта — це лише омана.

Можливий порятунок — у руках цієї жахливої людини. Причому мій порятунок під великим запитанням — бо ще не ясно, що вирішить Сеймур після закінчення операції: усунути мене, щоб не мати небажаного свідка, чи просто сказати мені «бувай». Та що б він не вирішив, це буде тільки після завершення операції, і не раніше.

Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Затишна кімнатка з горіховими панелями, псевдостаровинними меблями й навіть імпозантним альпійським пейзажем. Велика зручність цього приміщення в тому, що, крім ліжка, тут є ще й диван, чудове місце для роботи, яке нагадує тобі, що ти ліг обмірковувати ситуацію, а не спати.

Цілковита безвихідь. Графа пасиву перевищує сто, а графа активу — незаймано чиста, коли не брати до уваги те, що и ще живий. Що ж, це не так вже й мало. Хоч іноді мене охоплює бажання зануритися в тихі хвилі забуття. Взагалі перестрибнути на той світ і подивитися, що там робить небіжчик Любо. А що він може робити? Грає в белот з іншими покійними друзями…

Старієш, кажу собі. Якщо вже дійшов до загробного белоту, значить, старієш. Який тут може бути белот! Хіба не бачиш, що надворі світає? Тебе чекає новий день. Тебе чекає Сеймур.

«Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею», — запропонувала дама. «Не будемо турбувати шефа дрібницями», — сказала вона. Звичайно ж, балачки. Напустила на мене туману. Можу битися об заклад, що Мод разом з шефом обміркували, як спонукати мене до втечі, а на випадок, коли втечу, — як мене спіймати. Маленька перевірка душевного стану пацієнта. Корисна перевірка перед неминучим психічним навантаженням, що намічається в перспективі.

«Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест», — сказав американець під час нашої останньої розмови і обдарував мене своїм ясним пильним поглядом. Йому цікаво знати — ще б пак! Не він, а я мав би запитати, що означає цей пильний погляд!

Тим-то й погані погляди, що їх можна тлумачити по-всякому. Та навіть якщо ти правильно зрозумів його, все одно не можеш відмовитися від останньої можливості вирватися на волю. Геть остання, зовсім оманлива можливість. Вириваєшся від Сандри, щоб наразитись на Мод. Тікаєш від Сеймура, щоб знову опинитися перед Сеймуром.

Засніжений Монблан на картині, осяяний ранковими — чи призахідними? — променями сонця, дуже стомлює очі. Можливо, художник саме це й мав на меті — щоб на картину дивились крізь темні окуляри?

Схід чи захід — це, власне, не має ніякого значення. Якщо це схід сонця, значить, твір треба сприймати оптимістично. Беріть лижі, хлопці, в нас попереду ціле життя! А якщо захід… Ну, якщо захід, значить, художник натякає на те, що ми знаємо й без нього. Старієш, згасаєш, умираєш. Але це не заважає Монблану й надалі стирчати на своєму місці. А надворі світає…

Вілла має досить привітний вигляд, навіть здаля, хоч і розташована в дуже незручному місці. З необхідності. Довкола взагалі немає зручних місць. На дні ущелини звивається річка й тягнуться дві стрічки шосе, на яких гуркочуть мотори. Вузенька смужка вздовж шосе вже давно забудована. Тим, хто прибув пізніше, залишилися тільки стрімкі схили навколишніх горбів.

Коротше кажучи, ми знову в Ідарі, і я лише тепер зрозумів цікавість Мод до цього містечка й причину того, чому ми ось уже кілька днів тиняємося його тісними вулицями. Тут міститься головна квартира Томаса, а можливо, й Райєна.

В Ідарі та на його околицях американці — не рідкість, а найбільше їх зустрічається на шосе, в джипах і брудно-зелених вантажних машинах з табличками: «Армія США». На вулицях і в розважальних закладах янкі не дуже впадають в око — їх або немає, або вони вдягнені в цивільне.

Ще в перше повоєнне десятиліття американські військовослужбовці спромоглися без особливих зусиль викликати до себе ненависть з боку населення західних країн. Як правило, їхні вилазки обмежувалися кварталами нічних розваг, та нерідко бешкети ті набували широкого розголосу, — втручалися газети.