— Хочете сказати — чогось досконалішого…

— Навпаки, туга за давно втраченою невинністю, за примітивним існуванням, коли ми ще не переродилися на людей, а жили як безтурботні й непорочні мавпи в міфічному золотому віці передісторії. Серце… Це не сильна сторона людини, Майкле, це її ахіллесова п'ята… Небезпечна слабість.

— Хіба вона вам властива?

— Достатньою мірою, щоб остерігатися її. Так само, як і вам.

— Я й не заявляю, що байдужий мов камінь.

— Звичайно. Однак ви людина благородних почуттів. А благородні почуття призначені для благородних покликань — батьківщина, клас і таке інше.

— Ви повертаєтесь до дуже давньої розмови, — кажу я, позіхаючи в долоню.

— Можливо. Ви, певно, сердитесь на Мод, що її й досі немає.

В мене таке відчуття, наче він і справді оце балакає тільки для того, щоб швидше минав час. Тому вирішую допомогти йому:

— Власне, що вас більше дратує: те, що я чомусь відданий, чи те, що вам самому немає за що вхопитися?

— Мене дратує ваша наївна віра, ніби правда на вашому боці, — спокійно відповідає американець.

— Хіба я винен, якщо правда таки на нашому боці?

— Ви — як діти, — поблажливо бурчить Сеймур. — Гаразд, припустимо, що правда на вашому боці. Тільки яка користь від того, коли разом з нами, грішниками, загинете й ви, праведники, а після нас уже не залишиться нікого, щоб розсудити — хто був правий, а хто — ні?

— Знову надгробна промова, — констатую я.

— Ми з вами наче оті два цапки, що стоять один проти одного на вузенькому місточку, зіткнувшись лобами. Кожен натискає, щоб скинути другого в безодню, не думаючи, що, коли до цього дійде, провалля поглине їх обох.

— Не обов'язково обох.

— Атож, атож: «Не обов'язково обох», — підтверджує американець, підходячи до столу, щоб погасити недокурок. — Ваша логіка така ж, як у того цапа: «Не обов'язково обох». Ви не дозволяєте собі припустити навіть як гіпотезу думку: коли за даної ситуації хочете врятувати себе, треба пощадити й противника. Замість так люто стукатися лобами, треба спробувати розминутися. Слід хоч трохи відступити й дати змогу пройти іншому, щоб він звільнив вам дорогу.

— Відступіть ви.

— Так, так, цапова логіка.

— А чому не логіка історії?

— Тому що, хоч ви весь час говорите про логіку історії й безперестану повторюєте, що вона на вашому боці, ви самі далёко не переконані в цьому.

— Це ваша думка.

— Коли б ви були переконані, то залишили б історії робити свою справу, не тиснули б так наполегливо, не намагалися б так нерозважливо прискорювати події й змінювати їх на свою користь. Який сенс весь час ставити на карту життя людства, якщо історія людства й без того розвивається на вашу користь?

— Коли хтось і спекулює життям людей, то це робимо не ми. А щодо історії, то вона не якась там третя особа. Історія — це ми самі, й вона може розвиватися на нашу користь тільки тоді, коли ми самі діємо на свою користь.

Сеймур сидить навпроти мене, я погано бачу його обличчя, іате відчуваю, що він затулив мені потік холодного повітря під вентилятора. Я не можу сказати йому прямо: відсуньтесь! — тому задовольняюсь тим, що зауважую:

— Хоч Мод затримується, я не бачу причин сперечатися і вами. На. відміну від ваших цапів, ми з вами, здається, щоразу розминаємося. Хочу лише нагадати, що ми не виключаємо розумного компромісу і не раз це доводили.

— О, «розумний компроміс»! Удаєш, ніби ступаєш крок назад, щоб зайняти зручнішу позицію. Такими компромісами важко розвіяти недовіру протилежної сторони. Протилежна сторона така ж розумна й така ж дурна, як і ви самі. Може, вам це видасться дивним, та дозволю собі нагадати, що й наш світ, як і ваш, складається з людей. Всі ми люди, й саме тому загинемо, бо ми люди, які забули про це.

Він замовкає, дивиться на мене й зауважує:

— А ви не п'єте.

— Я сьогодні перебрав.

— Ах, так: програма «Спрайт».

— І ви теж не п'єте.

— Я не бачу в чарці напою. Коли темно й не видно питва, в мене таке відчуття, наче воно втратило смак.

— Тоді ввімкнемо велику лампу.

— Облиште, це зробить Мод.

— Будь ласка, — каже дама, яка щойно ввійшла, й кімната освітлюється.

Мод кидає сумку на стілець, а сама сідає на інший.

— Не могла ніде знайти Сандри й вирішила чекати біля її квартири. Оце тільки вона повернулася.

— Годі про те, що було, — бурчить Сеймур. — Кажіть, що буде.

— Усе гаразд. Завтра ввечері Сандра в нашому розпорядженні, — каже дама.

— В такому разі подивіться, чи не залишилося в холодильнику трохи льоду, — просить Сеймур. — Ви дуже добре охолодили віскі, але ми мали необачність вийняти його звідти, й воно нагрілося.

Сандра. Одна з тисяч секретарок, про яких не можна з певністю сказати — наскільки вони служать бізнесу, а наскільки — розвідці. Походженням із середніх кіл з незначним становищем у суспільстві й ще незначнішими статками. Та на противагу цим мінусам природа наділила її одним великим плюсом — тілом, що варте мільйонів.

На жаль, у наш меркантильний вік мало хто погоджується віддавати мільйони за гарне тіло. Найчастіше його обдаровують схвальним поглядом, запрошенням на вечерю або подарунком, вартість якого не перевищує тризначної цифри.

Звичайно, щоб збагнути цю гірку істину, потрібен досвід. Уміло використовуючи спокуси своєї вузької талії й великого бюста, звабливих очей і уст, Сандра тривалий час була впевнена, що чоловіча половина людства лежить біля її ніг, що щастя — це питання найближчих днів, і в очікуванні його можна час від часу й розважитися.

Та що більше років збігало в розвагах у нічних закладах та парубоцьких квартирах, то більше зростав сумнів, що великий бюст є запорукою щасливого майбутнього.

Мрія про вродливого молодого офіцера, сина мільйонера, який зустрічає тебе десь у нічному барі й цієї ж ночі пропонує вийти заміж, поступово танула, залишалося дедалі менше надій, що ця мрія стане реальністю. Тепер секс-бомба вже готова задовольнитися не дуже молодим і не дуже заможним самцем з ділових кіл, уособленням привільного життя середнього рівня, але самці цієї категорії, як правило, вже давно одружені. Залишається тільки… А що ж, власне, залишається? Мабуть, уже нічого не залишається. Хіба що якийсь тип, завершивши службу, відвезе тебе кудись у нікчемне містечко десь у глухому штаті, таке ж, як і твоє рідне містечко, звідки ти з такими труднощами вирвалася.

Аж тут виявляється — це вже справжнє неподобство! — що навіть типи цієї категорії не дуже прагнуть зв'язати свою долю з жінкою, яка не має уявлення про господарство, форми якої привертають увагу всіх чоловіків і тому цілком імовірно, що вона своєю хтивістю спричинятиме у сімейному житті безліч неприємностей.

І в цей момент безвиході в полі зору секс-бомби з'являється суб'єкт, зовсім непомітний на перший погляд, але після ретельного вивчення виявляється, що саме він і є тим довгожданим носієм якщо не щастя, то принаймні добробуту.

Томас. Він просто марить ефектними жінками. Ефектна жінка праворуч від тебе — це найкращі ліки для твоєї чоловічої гідності, ураженої низьким зростом і симптомами старіння. Томас уже мав одну таку ефектну жінку законною дружиною: Елен, доньку багатого бакалійника. Вона прагнула пробитися у високі сфери дипломатичних коктейлів і світських прийомів, та, зрозумівши, що її чоловік навряд чи зробить кар'єру, змотала вудки.

Так, Томас — самотній самець. Прагнення самця, який старіє, — змінювати в ліжку жінок, поки вони йому ще не стали непотрібними. Й водночас страх перед самотньою старістю, що може перетворитися на тупе, сонне сидіння в барах, поки цироз не скаже своє останнє слово.

У Томаса є всі дані, щоб завоювати жінку і втримати її. Йдеться не про гарну платню й не про майбутню високу пенсію. Все це дрібниці порівняно з авуарами, набутими секретними операціями із зброєю. Кажуть, гроші не пахнуть. Та якщо вони в тебе є, чутливий жіночий нюх швидко виявить їх.

І жінки раптом з'явилися — сестри Дейвіс. Спочатку Сандра Дейвіс, пишна й досвідчена, якраз на смак зрілого самця. А також і Дейзі Дейвіс — зовні свіжіша, можливо, навіть піддатливіша для дресирування, що теж відповідає ваганням кандидата в наречені.