Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління – той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній Бог – у спілці з чортом… То навіщо мучитися вірою у Божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині…

– Хто ти? – спитав я. – І звідки все це знаєш?

– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги…

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха – я побачив роги! – і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мій одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, – він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та ні… Ні… – прошепотів я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Проказа13

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини і францисканці пророкували кінець світу в зв’язку з тим, що Яґеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зиґмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, – виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці – сам-один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; а з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчилися у підвалі, цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.

Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедоленим. Він найнявся помічником до ароматарія14 Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам’яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку. Невзабарі ім’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян:

– Це шарлатан і чорнокнижник!

Альнпека викликали до маґістрату. Саме того дня він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й ґудзами на тілі.

Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома маґістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, – поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіян.

Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:

– У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіяне? Чи, може, знали і лікували прокажених піґулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?

– Протестую! Які піґулки… Це наклеп! – завищав Кампіян.

– А ось які! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. – Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повів очима по знічених обличчях райців, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона – тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи – лікувати пізно. Я ж маю запобіжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу – всі-бо прокажені єсьте!

…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.

Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Іґнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса, і затвердив його генералом ордену єзуїтів.

Лойола Соліковського – худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні – ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече: «Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні – вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які – від інших ляльок – проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола – це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.

Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло Євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там осідок сатани – в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».