Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.
А хто ж бореться?
Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костелі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.
Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові15, котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зиґмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам:
«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і Божа честь зазнати якоїсь шкоди».
Тоді схопився з крісла Соліковський – злість на парвеню Скаргу, який так хитро обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер… Щоб не втратити позиції приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди, заволав:
– Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!
І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.
Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римі вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jedności kościoła Bożego»16, в якій Скарга викриває блуди православної церкви і переконує схизматів у тому, що їх спасіння лише в унії з костелом, але ж він таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбникові львівської катедри, рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати ректором Віленської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при королі?
Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський зі Львова.
І поки що більше нема кому… Кардинал Вармії Ґозій, який після Тридентського собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж…
Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортів у довгих штанях і високих капелюхах, підкинув їх, спіймав – ех, хлопчики ви мої моторні! Бурґомістр має ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний Бог, він держить у руках своїх небо і пекло, і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок-чортів на столі. Одного – поруч з макетом катедри, другого – біля Успенської церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну оду королю.
– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до кожної присунув по чортові. – Або ні… – Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв найбільшу зростом ляльку. – Ось так. – Соліковський поставив її посередині столу, відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс гетьмана й поета до найбільшої ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.
Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.
– Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню гербату, – наказав міністрантові17.
…Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.
Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазію, подану гостям до чаю.
– Божественний трунок, амброзія! – приговорював, очікуючи ділової розмови, чей же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича. – А втім, ми погані смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин – на каві, московит – на горілці, а поляк п’є все і хвалить…
– Та ні, поляк на пиво має смак, – заперечив гетьманові Шимонович. Серед присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою. – У нас пиво найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia»18. Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви, щоб повернула папі здоров’я.
Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеґи; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.
– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…
– Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…
– Як архієпископ – без орденського воїнства, – Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.
– Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…
– Лютерани, кальвіністи, аріани, – продовжував з іронією перелік архієпископ. – І православні, вашмость, і православні, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. – А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській Церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.
– Але ж ви воюєте, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів – з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми – мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб упокорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.
– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здійснити все необхідне жорстко, за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.
– О, безсмертний Мак’явеллі! – вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?
– А тому єзуїти визнають право тлумачення святого письма тільки за костелом, мій сину, – відрізав Соліковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, – то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматська гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке – єдине – може стяти погані голови потворі, – єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по-латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по-польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…
