Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?
А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп, а нині, хвалити Господа, тихо.
Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п’яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно – за Ґізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової – може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.
Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо – хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан – він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.
Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку, яка кожен день з’їдає, мов іржа залізо: чому Бог, а може сатана наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха – ні солодкого, ні гіркого… та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх – єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати Богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде…
Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати, або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє маґістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте – за віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою – а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками, і ціпаки заборонили їй перепродувати м’ясо, котре брала в глинянських загородників? А що таке – ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь… Ґізю мені не чіпайте, Ґізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого – даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор… За Льонцю? А що – Льонця гірша, ніж ті, що на Векслярській із замтузу2 не вилазять? То їм можна, а їй ні?
Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її сім’ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви, – вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, – а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені скажете щось на Пися? П’є – най собі п’є на здоров’я, а ви подивіться, що робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки бурґграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою… аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!
Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:
– А ви чого тут поставали?
Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий листок, глянула – листка нині таки не було.
– Ов, а то що ся стало! – вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.
– Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха-ха! – почувся з-за рогу жіночий голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними очима, гарна й захмелена.
– А йди, йди до хати, шльондро векслярська, – мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.
– Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду… – Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: – Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш? Служба… – Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.
Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:
– То чого ж ви тут стоїте, коли там, – показала рукою на вікно, – ніякого дідька нині не почепили?
– Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.
– О, слава Богу… Хоч одного дня буде спокійно під моїм вікном, – зітхнула полегшено й подалася до дверей. – Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години.
…Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м’ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежовий, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку – бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, – їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціянського будинку, – і на них, завішаних килимами й ґобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвідці московської авантюри – польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.
Біля Мелюзини – німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам’яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені на списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там – під Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах – весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.
Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися на його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зиґмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав – це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду3 король не дав ані своїм, ані найманим – нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з’їсть її разом з королем.
Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський реґіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв – Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:
