На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:
– Навіщо?
– Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську19 катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім – хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костелу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур’ям християнства! – Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. – Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить – риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?
Підвівся Шимонович.
– Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів – тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!
Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори – слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:
– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас – сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації20 краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії21. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас – і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об’єднаймося. Унію складімо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніятського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…
Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.
– Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови.. Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…
…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап’ястя, простогнав:
– Пляма… Червона пляма!
Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:
– Суґестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими піґулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…
Він не доказав, повернувся і вийшов із зали консулів.
Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.
Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Іґнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:
– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви! Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Він був трохи більший за голуба, із сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:
– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas22.
– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?
Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:
– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!
Другого дня бурґомістр Кампіян, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.
У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.
Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.
За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.
Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:
– Ти більше не жилець на цьому світі. – Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. – Назад тобі вороття нема.
Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив’язана мисочка.
– До сієї черти, – кат провів носком чобота по землі, – тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.
Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:
– Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…
Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею Божою, випередила єзуїтську на багато років.
…Такого ж голуба із золотоволосою дівочою голівкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шість продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.
