— Відкрий рот, дай вилетіти своїй душі.

— Ніщо не вилітає звідти, окрім слів молитви до Аллаха.

То була моя остання відмовка. Більше я не зможу опиратися — настав мій час. Раптом мене охопив сором: я залишаю своїй доньці скривавлене огидне тіло, як я можу залишати його в такому жалюгідному стані. Та я хотів чимшвидше покинути землю, ніби вилізти з тісних штанів, які тебе давлять.

Я відкрив рот — і враз скрізь почервоніло й забило сліпучим сяйвом, немов текла золота ріка. Це було, як на ілюстраціях, де намальовано шлях вознесіння Пророка до раю. Пекуча сльозинка скотилася з моїх повік. Важкий видих ринув із моїх легень крізь рот, і все довкола огорнула надзвичайна тиша.

Я бачив, як моя душа розлучилася з тілом, Азраїл тримав її в руці. Душа, завбільшки з бджілку, оповита сяйвом, тремтіла, наче ртуть, бо дрижало моє тіло, коли вона покидала його. Але мої думки були прикуті не до неї, а до нового світу, в якому я опинився.

Після жахливих мук моє єство нарешті заспокоїлось, а смерть не завдає мені болю, чого я боявся; навпаки: тут відчувається сумирність, і я відразу збагнув, що став безсмертним, страждання вже позаду. Так триватиме віками, тисячоліттями аж до Судного дня, від чого мені ні солодко, ні гірко. Ті події, які блискавично, одна за одною, сталися зі мною в минулому, тепер розтяглись у нескінченному просторі й розгорталися як реальні. І всі вони відбувались одночасно, ніби на ілюстрації з двох сторінок, де маляр-жартівник у кожному кутку зобразив нічим не пов'язані між собою сцени.

Надворі так мело, що сніг попадав мені в очі крізь пече.[145] Я насилу минула засніжений садок, пробираючись крізь багнюку, вкриту опалим листям і галуззям, та на вулиці вже додала ходу. Знаю, вам цікаво, про що зараз думаю. Наскільки я довіряю Карі? Скажу вам відверто, мені самій цікаво: про що зараз думаю? Ви ж розумієте — в голові суцільна мішанина. Проте ось у чому я переконана напевне: вдома я, як завжди, займуся дітьми, татом, куховарством, ще чимось, але через деякий час серце саме мені шепне, що було так, а що — не так, навіть запитувати його не потрібно. Завтра ще й обідній азан не виголосять, а я вже знатиму.

Однак дечим я б хотіла поділитися з вами, доки переступлю поріг дому. Ні, рідні, облиште, не про здоровенний інструмент Кари. Якщо захочете, то про нього потім розповім. Я ж казала: Кара поспішає. Проте я не вважаю, що його очі тільки засліплені хіттю. А якщо чесно, навіть якби й так, то що з того? Мене приголомшує інше — його тупість! Я ж можу, злякавшись, утекти, можу охолонути, якщо буде гратися з моєю честю; він може накликати якусь біду, а йому це й на думку не спадатиме! Побачивши його засмучені очі, я відразу збагнула, як палко він мене кохає й хоче. Він же чекав дванадцять років, то чому не може почекати дванадцять днів?

А знаєте, я відчуваю, що закохалася в оту його безпорадність, ті зажурені дитячі очі. Тому мені його жаль, тоді, як маю найбільше підстав гніватися. «Ой бідне дитя, — говорить мій внутрішній голос, — ти настільки ж безпорадне, наскільки терпляче в своєму горі». Мені так хочеться його захистити, що коли він оступиться, я віддамся цьому навіженому.

Згадавши про своїх горопашних, я знову додала ходу. Зненацька вгледіла, що крізь пітьму, крізь непроглядну лавину снігу просто на мене, ніби привид, суне чоловік; нахиливши голову, я прослизнула повз нього.

Ще за хвірткою, я відразу здогадалася, що Хайріє з дітьми немає. Ну нічого, вечірній азан ще не прокричали. Я піднялася сходами, пахло помаранчевим варенням; тато сидить у своїй кімнаті в темряві, — ноги задубіли; я запалила лампу й пішла до себе, бачу: шафа відчинена, наволочки розкидані, подушка — на підлозі; «Ну, — думаю, — Орхан із Шевкетом». У хаті — тиша, звична, але не така, як завжди. Я перебралася в домашнє й уже була сіла хвильку помріяти в темряві, аж раптом знизу, якраз піді мною, не з кухні, а з татової літньої майстерні почувся шум. Батько там, у тому холоді? «Але ж я не пам'ятаю, щоб там світилася лампа», — сказала я сама собі й тут-таки почула, як рипнули двері, що вели надвір. А потім за ворітьми зловіще загарчали проклятущі пси. Я занепокоїлася, гукнула:

— Хайріє, Шевкете, Орхане!..

Стало холодно. У тата горить мангал, посиджу я краще з ним, зігріюся. Кара вилетів мені з голови, я хвилювалася за дітей. Отож пішла до батька. В руці — лампа.

Минувши передпокій, я ще подумала собі, що треба було б закип'ятити на мангалі води на юшку. Зайшла в кімнату з голубими дверима, а там — усе догори дном. Я вже збиралася буркнути: «Що це тато таке наробив?»

І взріла батька посеред кімнати.

Я перелякано заверещала. Закричала ще раз і замовкла, збагнувши, що батько мертвий.

Ви холоднокровно мовчите, я здогадуюся: ви чудово знаєте про все, що відбувалося в цій кімнаті. Якщо не все, то принаймні багато чого. А вам зараз цікаво, як я відреагувала на побачене, що переживала. Іноді, побачивши, як страждає герой на малюнку, ви гадаєте, що це — кінець оповіді. Потім дивитиметесь, як побиваюся, і, смакуючи, розмірковуватимете, що самі б відчували, якби опинилися на моєму місці, якби вбили вашого батька. До мого горя вам-бо байдуже.

Гаразд. Увечері я повернулася додому — хтось убив мого тата. Так, я рвала на собі волосся. Так, я ридала ридма. Так, ніби в дитинстві, я міцно обіймала татка й вдихала його запах. Мене трясла трясця від жаху, болю, самотності, забивало дух. Так, я не могла повірити, в те, що сталося, благала Аллаха, аби батько встав, випроставсь і, як завжди, тихо сидів у своєму кутку серед книжок. Тату, встань, не вмирай, піднімися, таточку! Але він лежав із розтрощеною головою. Мені стало страшно: вбивця мого батька був не на жарт розлючений, якщо так усе переколошкав у кімнаті, виходить, задихався від зненависті: книжки лежали пошматовані, повсюди розкидані потрощені підставки й малярське приладдя, побиті каламари, подушка — роздерта, скрізь валяються уламки по-варварськи знищених пюпітрів та дощок для письма. Я перестала схлипувати. Вулицею в темряві, перемовляючись і сміючись, пройшли якісь двоє, після чого нескінченна тиша всесвіту поглинула мою свідомість, на обличчі застигли сльози, я рукавом утирала носа. Сиділа й довго-довго думала про своїх дітей, наше життя.

Я вслухалася в тишу. Зірвалась, підбігла до тата й, схопивши його за ноги, перетягла в передпокій. Там він чомусь поважчав. Проте я стала спускати тіло сходами. Посередині, вибившись із сил, зупинилася й сіла, була б заплакала, але знадвору долинув якийсь рип. «Мабуть, Хайріє з дітьми», — вирішила я й, узявши батькові ноги собі попід пахви, тепер швидко доволікла його вниз. Таткова голова буквально нагадувала криваве місиво, вдаряючись об сходини, вона аж чвакала, ніби мокра ганчірка, яку викручують. Дивно, але внизу тіло знову полегшало, я розвернула його й хутко затягла кам'яною підлогою в літню малярську кімнату. Потім поспішила на кухню по вогонь, адже ж у тій майстерні панувала суцільна темрява. Повернувшись туди зі свічкою в руках, я застала такий самий бешкет, як і нагорі. Мені аж мову відняло.

О Аллаху, хто це зробив, хто?

Мій мозок палав, прокручуючи безліч здогадів. Я залишила батька в хаосі малярської кімнати, зачинила по собі двері. Взявши на кухні відро, витягла з колодязя води, піднялася нагору й відмила сліди крові в передпокої, де горіла лампа, а потім на сходах. Все робила чимшвидше. Зайшла в свою кімнату й перевдягла вимазаний кров'ю одяг. Я вже зібралася була бігти з відром і ганчіркою в руці до батькової кімнати, аж раптом почула, як рипнула хвіртка. Тут-таки почувся заклик до вечірнього азану. Зібравшись із силами, я стала біля сходів із лампою в руках.

— Мамо, ми вже прийшли! — гукнув Орхан.

— Хайріє! Де вас носило?! — заверещала я на неї так, ніби, якщо не крикнеш, то не дійде.

— Мамо, але ж ми не повернулися після вечірнього азану, — запротестував Шевкет.