Він з усього розмаху зацідив каламаром мені по голові.

Удар був таким сильним, що я похилився вперед. Було жахливо боляче. Більша половина мого мозку розуміла, що удар нанесено свідомо, однак друга половина, отупівши від болю чи від цього несподіваного вчинку, хотіла добродушно й засмучено озватися до безумця, який задумав убити мене: «Змилуйся, не бий, це — непорозуміння».

Та він ще раз ударив каламаром по моїй голові.

Тепер навіть та дурна половина збагнула: це — не непорозуміння, він божевільний, охоплений люттю, я вмру не своєю смертю. Нажаханий, я почав волати на повен голос і вити від болю. Якби намалювати те волання, то воно б вийшло зеленим-презеленим. Та було очевидно: ніхто не почує мій зелений крик на безлюдній, оповитій пітьмою вулиці, я — покинутий на самого себе.

Мої крики його налякали, й він застиг на місці. На якусь мить я прочитав у його зіницях, що він не зупиниться на півдорозі, хоча йому й страшно, й соромно. Більше не існувало майстерного маляра, якого я знав раніше, був якийсь ненависний чужинець — він навіть не розумів моїх слів. Здавалося, що вже тисячоліття я, беззахисний, перебуваю з ним на самоті. Я намагався вхопити його за руку, ніби потопельник, який чіпляється за соломинку, але не допомогло. Я благав: «Сину мій, сину мій, не вбивай мене». Все було, неначе вві сні, він мов оглух.

Потім утретє вдарив мене каламаром.

Мій мозок, спомини, очі, кімната, речі, сам він — усе злилося воєдино й перетворилось на суцільний жах. Я не розрізняв кольорів, був лиш один колір — червоний. Я не розрізняв, де тече кров, а де — червоне чорнило.

Якою ж несправедливою, безжальною була для мене ота мить смерті. Але моя стара закривавлена голова поволі відлітала, переносячи мене сюди. Згодом я помітив, що вже тут. Мої спогади стали білими, ніби сніг за вікном. Голова боліла, аж у горлі шпигало.

Тепер я розповім вам про свою зустріч зі смертю. Мабуть, ви вже багато про що здогадалися: зі смертю нічого не закінчується; це достовірно. Але вона завдає невимовного болю, як і написано в усіх книжках. Біль пронизує не лише твої розтрощені голову й мозок, а й усе тіло, яке неначе горить, один орган ніби впинається в інший. Цей біль неможливо витерпіти, і якась частина мого розуму силкується зануритись у солодкий сон, аби позбутися мук.

Перед смертю мені згадалася одна сирійська казка, яку чув у юності. Старий самотній чоловік прокидається серед ночі, встає, випиває склянку води. Ставлячи склянку на столик, помічає, що на ньому немає свічки. Де ж вона? А звідкілясь із глибини просочується тонкий, немов нитка, сяючий промінь. Він іде на світло, блукає й зрештою знов опиняється в своїй кімнаті, дивиться: а на його ліжку розлігся незнайомець зі свічкою в руці. Господар запитує: «Хто ти?», а чужинець відповідає: «Смерть». Спершу старий загадково мовчить, а потім каже: «Отже, прийшла». «Атож», — задоволено промовила смерть. Та старий їй рішуче відрізав: «Ні. Ти мій сон, що обірвався на середині». В ту ж мить він задуває свічку в руці незнайомця і все довкола поглинає темрява. Дід же лягає в порожнє ліжко. Він прожив ще двадцять літ.

Я збагнув: моя доля не така. Душогуб знову гахнув мене каламаром по голові. Та цей удар навіть не видався мені сильним, бо тіло й без того конало в муках. І він, і той каламар, і кімната в мерехтливому сяйві свічки померхли в мене перед очима й канули в безвість.

Проте я ще жив, бо ще чіплявся за життя, хотів утікати, захищаючись, прикривав скривавлені голову й лице руками, вкусив його за зап'ясток і отримав удар в обличчя.

Напевне, ми кілька хвилин боролися, якщо це можна назвати боротьбою. Він — надзвичайно дужий, та ще й украй розгніваний. Поклавши мене на лопатки, він придавив мої плечі колінами — дивно, що не прибив цвяхами до підлоги — і щось торочив, лаючи стару помирущу людину нечуваними словами. Я не розумів його, не слухав, не міг дивитися в налиті кров'ю очі. Мабуть, тому він укотре врізав каламаром по моїй голові. Червоне чорнило і, вочевидь, моя кров шугонули фонтаном, залили його лице, очі, одяг, від чого він увесь побагровів.

Засмучений, що остання людина, яку бачив перед смертю, — це мій ворог, я заплющив очі. І відразу вздрів м'яке, ніжне сяйво. Солодке, ніби сон, воно манило мене за собою; воно позбавить мене мук, думав я. У світлі видніла чиясь постать.

— Хто ти? — ніби маля, запитав я.

— Я — Азраїл, — відповів той. — Я обриваю шлях синів людських у цьому світі, розлучаю закоханих, забираю дитя в матері, жінку в чоловіка, батька в доньки. Немає на землі того, хто не стрінеться зі мною.

Усвідомивши, що відтепер смерть неминуча, я заплакав.

Від сліз мені пересохло в горлі. Я відчував біль, що доводила до божевілля, лежав зі скривавленим обличчям і очима тут, у нашому світі, в місці, де панували суєта й жорстокість. А в мене перед очима видніло інше місце, де немає ані кривди, ані печалей, проте воно відлякувало, бувши невідомим. Я боявся: той, залитий світлом край, куди мене кликав Азраїл, був царством мертвих. Хоча я й розумів, що не затримаюся надовго в цьому світі, де судомився й волав від болю, в світі тортур і жахливих тілесних мук, де для мене не існує жодного тихого закутку. Лишитися тут — означає живим терпіти пекельний біль, а я, старий, такого не витримаю.

Отож за крок від смерті мені вже самому хотілося відійти в потойбіччя. Я знайшов відповідь на запитання, над яким сушив голову впродовж усього життя, на те, про що не написано в жодній книжці: чому люди, всі без винятку, зустрівшись із смертю, ідуть за нею? їх просто спонукає власне бажання. Смерть зробила мене мудрішим.

Проте перед тим, як вирушити в довгу путь, моя душа завагалася, ніби людина, яка не вийде з дому, доки не кине оком на свою кімнату, речі, дім. Я понад усе хотів попрощатися з донькою. Моєму бажанню не було меж, і я знайшов у собі сили, стиснувши зуби, зносити біль і виснажливу спрагу, аби дочекатися рідної дитини.

Чарівне сяйво смерті перед очима дещо згасло, і мій розум прочинив двері в звуки й шум світу, в якому я погибав. Було чутно, як кімнатою ходить мій убивця, відчиняє шафу, порпається в моїх паперах, розлючено шукає останній малюнок. Він ніяк не міг його знайти, розкидав моє малярське приладдя и зі злості лупив ногами по скринях, ящиках, пюпітрі, навіть — чорнильницях. Час від часу я відчував, як стогну, як незвично сіпаються мої старечі руки, хворі ноги. Я тримався.

Біль не вщухав, пересохле горло пекло вогнем, стискати зуби більше не було сил. Однак я ще чекав.

Якщо доня повернеться додому, то може зіткнутися з падлюкою-душогубом, — майнуло мені в голові, але про таке не хотілося й думати. В ту ж мить я почув, що вбивця покинув кімнату. Очевидно знайшов останню ілюстрацію.

Спрага геть вимотала мене, але я знову запасався терпінням. Красуне моя, Шекюре, донечко моя, прийди!

Вона не прийшла.

Я вже не міг терпіти. «Помру, не побачивши доньки», — від цієї думки стало так важко, що захотілося розпрощатися з життям тільки з горя. Зненацька, ліворуч від мене, виросла чиясь постать, досі я її не помічав. Усміхаючись, хтось доброзичливо простяг мені склянку води.

Забувши про все, я жадібно припав вустами до води.

Забравши склянку, невідомий озвався: «Пророк Мухамед — брехун, зречись його вчення».

Це був шайтан. Я не відповів, навіть не злякався. Я ніколи не вірив, що живопис — це його спокуса, тому непохитно й далі чекав, марячи своїм майбутнім і нескінченною дорогою, яка стелиться переді мною.

І тут почав наближатися світлий янгол, якого я вже знав, ібліс[144] раптом зник. Це Азраїл прогнав шайтана, — усвідомлював я частиною розуму. Але його інша, бунтарська частина нагадувала мені, що в «Книзі про стани та зупинки» Азраїл описаний, як янгол з тисячею крил, що простягаються від крайнього Сходу до крайнього Заходу, а в руках у нього — цілий світ.

У голові все перемішалося, а тим часом янгол, оповитий сяйвом, наблизився до мене й, бажаючи допомогти, ласкаво, так, як я й читав у Ґазалі, промовив: