— Мовчи! Захворів ваш дідусь. Спить.

— Захворів? — спитала Хайріє знизу й, почувши моє Грізне мовчання у відповідь, додала: — Шекюре-ханим, ми дожидалися Коста. А після того як узяли кефалі, анітрохи не розважалися, назбирали лаврового листя, купили сушеного інжиру й кизилу.

Хотілося зійти й пошепки вилаяти цю Хайріє, але я спохопилася: лампа кине світло на сходи і вони помітять вологі сліди від ганчірки та краплі крові, які в поспіху не дотерла. Діти, шлапаючи ногами, видерлися сходами й роззулись.

— Тссс, — шикнула я на хлопчаків, заштовхуючи до нашої спальні, — не туди. Дідусь спить.

— Я піду в кімнату з синіми дверима до мангала, — сказав Шевкет. — Не до дідуся.

— Він у ній і ліг спати, — шепотом відповіла я.

Помітивши, що вони завагались, я пристрашила їх:

— Глядіть, коли поткнетеся туди, то щоб вас не відлупцював злий джин, який наслав хворобу на дідуся. Ану, марш до себе. — Схопивши обох за руки, я затягла їх у нашу кімнату, де ми зазвичай спали, сплівшись в обіймах.

— Ну, розповідайте, що ви робили до такої пори на вулиці?

— Ми бачили арабських злидарів, — відповів Шевкет.

— Де? — запитала я.

— Знаєш, де їхні прапори? На пагорбі. Вони дали Хайріє лимона, а Хайріє їм — гроші. І всі вони в снігу.

— А що ще бачили?

— На майдані змагалися лучники.

— В таку заметіль?

— Мамо, мені сумно, — промовив Шевкет. — Я піду в кімнату з синіми дверима.

— Потім ви звідти не зможете вийти, — страхала їх я, — або помрете. Зараз я вам принесу мангал сюди.

— А чому помремо? — запитав Шевкет.

— Я вам дещо розповім, але нікому не проговоріться. Ясно?

Вони заприсягайся, що мовчатимуть.

— Поки ви гуляли, до дідуся навідався якийсь гість із дуже далеких країв, в нього була біла-пребіла шкіра. Вони про щось розмовляли. А виявляється — то був джин.

Малі запитали мене, звідки прийшов той джин.

— З того берега, — відповіла я.

— Звідти, де наш тато?

— Так. Звідти. Джин прийшов подивитися на малюнки в дідуневих книжках. Грішник, який гляне на ті малюнки, тут-таки й помре.

Ми замовкли.

— Глядіть мені — я поки спущуся вниз до Хайріє й принесу вам мангал і тацю з їжею. Не здумайте вилазити з кімнати, помрете. Джин досі в домі.

— Мамо, мамо, не йди, — заканючив Орхан.

Я обернулася до Шевкета:

— Ти відповідальний за свого брата. Як не джин, то сама вас уб'ю, тільки-но поткнетеся куди-небудь із кімнати.

Я грізно глянула, ніби збиралася надавати їм ляпасів.

— Моліться, аби дідусь не помер. Якщо будете слухняними, то Аллах почує ваші молитви, і ніхто вас ніколи й пальцем не зачепить.

Особливо не переймаючись, хлопчики почали молитись, а я зійшла вниз.

— Хтось перекинув глек із помаранчевим варенням, — сказала Хайріє, — у кішки не вистачило б сили. А собаки сюди не забігають.

Узрівши моє перелякане обличчя, вона заклякла:

— Ой лишенько! Щось сталося? Щось із вашим батечком?

— Помер.

Вона скрикнула й з усього розмаху вдарила ножем та цибулиною об дощечку, аж риба на ній підскочила. Хайріє знову закричала. Наші очі одночасно застигли на її вказівному пальці лівої руки, в якій тримала рибину: розхвилювавшись, вона врізалася ножем — із ранки текла кров. Я мерщій побігла нагору знайти яку шматину, з протилежної кімнати, де були діти, чувся шум і галас. Я вбігла туди з полотниною в руці, Шевкет виліз на Орхана, розплатав йому колінами плечі й душив, схопивши руками за горло.

— Ви що робите! — гаркнула я.

— Орхан виходив із кімнати, — сказав Шевкет.

— Брехня! — надривався Орхан. — Це Шевкет уже був відчинив двері, а я казав йому не виходити.

Він зарюмсав.

— Я вас обох повбиваю, якщо не будете сидіти тихо.

— Мамо, не тікай, — скиглив Орхан.

Внизу ми з Хайріє перев'язали їй палець і зупинили кров. Коли я розповіла рабі, що батько помер не своєю смертю, вона, перелякавшись, стала благати Аллаха захистити нас, зайшлися плачем, подивляючись на поранений палець.

Вона так само любила мого батька, як побивається за ним, утираючи сльози, чи так само плаче, як любила його? Хайріє захотіла піднятись нагору й подивитися на тата.

— Він не там, — промовила я, — тут, нанизу, у причільній кімнаті.

Вона підозріло глянула на мене. Хайріє втямила, що я не ходитиму, не можу дивитися, однак її цікавість і бажання взяли гору. Взявши лампу, Хайріє подалася в майстерню. Я спостерігала за нею з порога кухні: зробивши чотири-п'ять кроків вимощеним каменем передпокоєм, вона побожно прочинила двері й зазирнула. Спершу не помітила тата, тож підняла лампу вгору, щоб освітити всі кутки величезної малярської кімнати.

— Аааа! — закричала вона, вздрівши, що батько лежить просто перед нею, біля дверей. Завмерши, стояла й дивилася на нього. Її тінь не ворушилась ані в передпокої, ані в дворику стайні. Я розуміла її. Повернувшись, Хайріє не плакала. Я заспокоїлася: отже, вона зможе сприймати мої слова.

— Хайріє, тепер послухай мене, — звернулася я до неї, потім мимоволі взяла ножа для риби й, вертячи ним у руці, сказала: — Злий ібліс таке саме вчинив і в кімнаті нагорі. Там теж усе побито, розтрощено й розкидано. Там він убив батька, проламавши йому череп і понівечивши обличчя. Я перетягла його сюди, аби не бачили діти й щоб зненацька тебе не налякати. Я покинула дім одразу після вас. Тато залишався сам.

— Я й не знала, — знахабніла Хайріє. — А де ти була?

Я навмисне хвильку помовчала. Потім відповіла:

— Я була з Карою. Ми зустрічалися з ним у домі повішеного юдея. Але про це нікому — ані слова, як і про те, що вбили мого батька.

— А хто той душогуб?

Чи вона справді така тупа, чи хоче мене вивести з себе?

— Якби знала, то не приховувала б, що тато помер. Мені це не відомо. А ти що — знаєш?

— Та звідки! Що ж ми робитимемо?

— Вдаватимемо, ніби нічого не сталося. — Мені хотілося ридати й кричати криком, але я стрималася. Ми обидві мовчали.

Зрештою я озвалася:

— Облиш рибу, нагодуй дітей.

Зажурившись, Хайріє почала схлипувати, ми міцно обнялися. Я відчула, що таки люблю її, було шкода не тільки себе, дітей, а всіх нас. Хоча, з іншого боку, її неприродне тремтіння в моїх обіймах викликало підозру. Вам відомо, де я була, коли вбили батька. Ви знаєте, що вирядила була Хайріє з дітьми, проте вчинила так не для того, та стався жорстокий збіг обставин… Чи розуміє це Хайріє? Чи зрозуміла вона, коли я їй про все розказала? Чи ще зрозуміє? Збагнувши це, Хайріє не знаходитиме собі місця. Я обняла її ще міцніше, ніби вмовляючи забути про мої таємниці, а сама намагалась додуматися: що ж коїться в тому рабському мізку? Поки знущалися над батьком, я кохалася з Карою. Та якби так гадала лише Хайріє, то я б не почувалась настільки винною, але ж і ви так уважаєте. Мало того, зізнайтеся: думаєте, ніби я щось приховую від вас. Яка я нещасна! Яка нещаслива! Я розридалася, Хайріє теж. Ми плакали й обіймалися.

За столом, який ми накрили нагорі, я вдавала, ніби голодна. Час від часу виходила «провідати дідуся», а сама вже за дверима захлиналася від сліз. Діти перехвилювались, і після вечері я вклала їх спати, вони притискалися до мене й обіймали з обох сторін. Малеча боялась джина й довго не могла заснути. Хлопці то крутилися, то завмирали й постійно перепитували: «Ти чуєш? Щось рипнуло?» Аби вони заснули, я пообіцяла розповісти їм якусь оповідку про кохання. Ви ж знаєте: в темряві слова самі ліпляться докупи.

— Мамо, а ти збираєшся заміж? — стиха запитав Шевкет.

— Ти слухай, — відповіла йому я. — Був собі султанич і закохався він у дівчину, красуню з красунь, але ніколи її не бачив. Як таке могло статися? Султаничеві якось потрапило до рук зображення красуні на малюнку.

Коли на душі було тяжко й гірко, я не розповідала їм казок, які чула сама, а складала щось на ходу, ті оповідки неначе лилися з мого серця. Я забарвлювала їх у кольори власних споминів і болю, й вони перетворювалися на печальні малюнки, схожі на моє минуле.