Йдеться навіть не про нашарування по-своєму канонічних інтерпретацій, а саме про створення символічних творів як цілості чутого, де одна з частин — вірш Грицька — відтепер назавжди лишається неповною без пісні Тараса. Коло в колі, визволення від письма завдяки оточенню співом. Здається, якраз цього випадку не міг передбачити Ґадамер, зазначаючи в одній із приміток до «Істини і методу»: «Випадок, коли можна припустити збіг процесу складання твору й процесу його відтворення, мені здається все ще залишками помилкового психологізму, що походить з естетики смаку й генія» (Ґадамер Г. Ґ. Істина і метод. — Т. І. — С. 116). Йдеться якраз про отакий збіг, про немислиме: сингулярності, які склалися, монади, які навзаєм породжують одна одну в потоці співу; не остання роль у цьому процесі належить і нашій рецепції.

Щоправда, тоді починаються проблеми з ідентичністю. Першими, кому почало двоїтися в очах, були Юрко Кох і Віктор Морозов («Плач Єремії», с. 263, 265). Взагалі, цей феномен Чубаїв та їхніх голосів і постатей відкриває неозорий ряд цікавих — до втрати логічної свідомості — питань, пов'язаних з іпостасями й триєдиністю, але не потойбічних Сутностей, а цілком реальних батька, сина, твору, — як і питань жанрової приналежності та авторського права, за умови, коли постать голосу двоїться з достеменністю фантазму та плаваючої епідерми. Рубрика «спів-автор» на наших очах починає співати!

«Символ… не обмежується сферою логосу, тому що він завдяки своєму значенню не поєднаний з іншим значенням, і його власне буття, яке він чуттєво сприймає, набуває окремого „значення“. Аж коли воно показане, лише тоді воно уособлює те, у чому можна впізнати дещо інше. …Отже, „символ“ — це те, що впливає не через один свій зміст, а через свою показуваність, тобто перетворюється на документ, за яким упізнаються члени якогось товариства…» (Ґадамер Г. Ґ. — Істина і метод. Т. І. — С. 76.) Показуваністю в нашому випадку є якраз спів уголос, кожноразова репрезентація символу на живих концертах «Плачу Єремії», які доводять, що «темна поезія» Грицька Чубая може бути вповні ясною та привабливою. До безсумнівних заслуг Тараса Чубая належить не лише невтомне представлення символу, але й розширення отого самого «товариства». Конгеніальна інтерпретація геніальних поетичних текстів зустрічається з конгеніальною рецепцією насамперед у студентських і мистецьких середовищах, створюючи (відтворюючи?) своєрідну ауру нашого дискурсу. Варто послухати бодай один прямий ефір із Тарасом Чубаєм (як-от, скажімо, у напрочуд модерній і популярній програмі Ольги Смоляр «Український рок-н-рол» на «Промені»), щоби переконатися у віднайденні багатьох причетних по всій Україні. Ще більше вражає сприйняття й реакція на «Плач Єремії» культурно підготованіших середовищ, молодих українців Польщі насамперед.

Якби у тих, не таких уже й незапам'ятних сімдесятих Грицькові Чубаю сказали, що його вірші співатимуть, знаючи їх напам'ять, багатотисячні аудиторії — чи повірив би він у це, навіть зважаючи на явно не занижену самооцінку? У мене таке враження, що він не потребував такої віри; це неймовірно, але він знав, що буде саме так — і поширював це (та й не тільки це) знання замість вчення: «…Грицько завжди наголошував, що скоро у нас з'явиться така музика, супроти котрої польські, угорські та ендеерівські групи виглядатимуть, наче блохи» (Юрко Кох. «Плач Єремії», с. 261).

Це припущення про знання наперед, справджене емпірично в нашому часі, добре узгоджується і з творчим задумом «П'ятикнижжя», і з рядом профетичних віршів, і з відчуттям священності своєї поетичної місії та з геніальністю Грицька Чубая загалом. Ще Кант звертав увагу на дар передбачення, властивий геніальним поетам, утім, ставлячись до цього зі звичним «антисведенборгіанським» скепсисом (див.: Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. 36 // Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. — Т. 7. — М., 1994. — С. 211–213). Він, звичайно, не міг визнати неможливість пізнання й пояснення даного феномена (неодноразово підтвердженого дослідженнями Юнга та багатьох інших сучасних психологів глибини) наявними пізнаннєвими та інтерпретаційними засобами. Хай там як, а номадичні крапки, розкидані в майже непридатному для проживання просторі й хаосі безчасся, випромінювали своє світло наперед, аж сюди.

Тож чим є оте «дещо інше», яке впізнається в показуваному/співаному символі? Символом чого є «Плач Єремії» в обох його — літературній і музичній — іпостасях-половинках, складених докупи співом живого голосу? Що може сказати про рок пророк? Шилер одного разу зауважив, що ідею не можна бачити. «А я її бачу!» — виклично відповів Ґете. «А я нею є!» — не менш виклично могла би відповісти постать голосу Грицька Чубая. І коли Шилер, з властивою платонікам доскіпливістю почав би уточнювати-утотожнювати, ідеєю чого, символом чого є Чубай, відповідь, сказана знайомим насмішкуватим тоном, не забарилася би: ідеєю свободи. Може, у цьому й полягає якась особлива невловимість, невхопність Чубая для раціональних категорій та класифікацій, його das planlose Wesen. У 1972 році, втім, як і нині, легко було зловити тіло або записати голос; але ідея, котрою є постать голосу, навіки залишається необ'єктивованою, промовляє: «— нехай і на сей раз вони в нас не вполюють нічого» — і відходить, не кажучи нам «прощавайте». Пригоди та злигодні Чубая у світі нагляду, кари й остракізму — це персоніфікована «історія» свободи у світі людей, котра, проте, без отакої персоніфікації й видимості ніколи не змогла би реалізовуватися. Це розкриття-заховування або втрачання себе — здобування на себе ідеї вільне від будь-яких зв'язків з істиною, справедливістю або відповідальністю. Воно є грою, якою милуються, а не пізнають із метою оволодіння. Таке милування свободою (або, іншими словами, любов) є не лише естетичним, але й «практичним», становлячи собою все, чого ми потребуємо насправді.

Особисто для мене історія цього вірша Грицька Чубая триває ось уже двадцять п'ять років (1980–2005). Це єдиний вірш, який я чув у його власному виконанні, наживо (якщо не рахувати магнітофонних записів). Я віддав би решту життя за можливість повернутися до тієї жовтневої ночі в Москві, на вулиці Добролюбова, на третьому поверсі гуртожитку Літературного інституту. Я хотів би поговорити з Грицьком про цей вірш, точніше, договорити, бо розмова про нього — і про «неї» — почалася ще тоді. Я хотів би, щоб саме Грицько, а не хтось інший із шести мільярдів, присутніх зараз на Землі, пояснив мені те, що хвилює протягом чверті століття, примушуючи втисячне перечитувати сім строф стрімкої течії, аж до ейфорійного стану, коли вірш починає здаватися моїм власним твором. Чи міг би Чубай повідомити мені те знання, яке спонукає писати отакі вірші? чи відважився б він розсекретити код таємної анаграми, невимовне ім'я-ключ, чи знав він його сам — а якщо знав, то чи витримав би я ваготу одкровення, чи втримав би непотаєність і святість обміну життя та смерті? Адже знання і є смертю, а той, хто примножує його, нагадує легковажного споживача цикути, заклопотаного одним-єдиним: щоби вона була доброякісною.

Цей вірш не міг бути написаний надто рано, незважаючи на безмежно ранню Грицькову обдарованість. Його створив зрілий Чубай — перед «Марією», одночасно з нею або трохи перегодом. У самвидавному «П'ятикнижжі», впорядкованому Грицьком Чубаєм, «так упевнено маються крила…» знаходиться в останній, п'ятій книзі «Світло і сповідь» (1970). Слід одразу ж зазначити, що вірш цей потребує пильного контекстуального прочитання — як, мабуть, жодна інша поезія Чубая. Таким невід'ємним для успішного розуміння контекстом є «Світло і сповідь», однойменний із п'ятою книжкою цикл віршів, а також поема «Марія». Без них «так упевнено маються крила…» сприймається (втім, це справа індивідуального смаку) як фрагмент ширшого полотна, уривок плетива, котрому відчутно бракує пов'язань із цілістю текстури. П'ята книга — добре скомпонована «книга у книзі», вона опирається на попередній, творчий доробок поета (розташований у «П'ятикнижжі» в хронологічній послідовності) і заразом завершує його. Впорядкувавши «П'ятикнижжя», Чубай більше нічого не писав — принаймні, такого ж вартісного, позначеного стигмами ранньої геніальності. Це була головна, єдина, перша й остання книга його життя: його самозабутній спів, плач і сповідь, пророцтво й заповіт — усе, що дано людині, аби вона збулася, побувавши в мові, у світлі й тіні нестерпного, благісного дару жити, помирати й жити знову.