Олесь Ільченко входить до ряду тих поетів, чий талант зріє від збірки до збірки, проходячи стадії росту неквапливо й менш за все орієнтуючись на примхливі пози та вимоги скороминущих літературних мод. Такі поети ніколи не з'являються одразу готовими, у повному версифікаційному спорядженні. Плекаючи сталу неготовість буття, вони, відтак, довше залишаються відкритими для змін та оновлення; вони поволі опановують нові прийоми, системи римування, метричні ходи, щоб, освоївши їх сповна й давши найдовершеніший зразок певної форми, одразу надовго знехтувати важко здобутим умінням і звернутися до відмінних тем, до засадничо іншого інструментарію. «Міста і острови» — книга всуціль верліброва, тоді як попередні збірки віршувалися більш традиційно. Поезія Ільченка 90-х років минулого століття нагадувала свіжий, життєздатний пагін неокласичного древа, вона взорувалася на верховинних досягненнях «срібного віку» російської літератури (зокрема, на шедеврах Ахматової) і «золотого віку» літератури української (тут насамперед слід згадати про безсумнівний вплив Максима Рильського та Ліни Костенко). Однак перехід до вільного вірша — не єдина новація, що впадає в око. У «Містах і островах» поет неодноразово повертається до своїх давніших творів, переписуючи їх у новому ключі, «перекладаючи», оздоблюючи багатшими напівтонами й напівтінями, вряди-годи докорінно змінюючи первісний варіант. Для прикладу можна порівняти дві поезії, перша з яких була опублікована в «Сузір'ї Ас»:

Модифікований варіант цього ж тексту в «Містах і островах» звучить принципово інакше:

Як бачимо, початково піднесений образ, виконаний у дусі модернізованого різдвяного вертепу, виразно «знижується» в другому варіанті. Царі зі Сходу постають гротесково пересічними пияками, що склалися «на трьох», а «царями» їх тільки прозивають. Проте сюрреалістичний розвиток сюжету (босоногі бомжі на кожному руйновищі ставлять по свічці для «лукавого немовляти»-антихриста, народженого Україною в попередній версії цього вірша) наділяє гротеск трагічним і загрозливим звучанням, не менш красномовним за первісний елегійний. У подальших виданнях такі «парні» вірші доцільно було б друкувати поруч, щоби зберегти наочність діалектики й синтезу продуктивного творчого зусилля та підкреслити тяглість власної традиції, прочитувану тепер лише поодинокими знавцями Ільченкової творчості.

Незважаючи на досить похмуру танатологію першої частини «Міст і островів», саме вона справляє найсильніше враження, не в останню чергу завдяки особливій щільності й лаконічності поетичного вислову. Майже цілковита відсутність метафор, скупі й точні порівняння, втомлена афористичність і своєрідна «новелістичність» — усі ці та багато інших рис нового Ільченкового письма створюють напрочуд місткий образ структурованої творчості, яка, за словами Леся Герасимчука, «виростає з пізнього концептуалізму й близька до віртуальної поезії, що поволі приходить на зміну постмодернізму». Втім, новій збірці не бракує й питомо постмодерних прикмет, рясно розсипаних у двох подальших розділах «Перехід» та «Міста і острови». Це може бути й заворожливий звукопис, що нагадує магічний вплив серійної музики, і численні промовисті алюзії та приховані цитати — як із київського міського фольклору, так і зі скульптурних ансамблів Мадрида, — інтертекстуальна гра з віршами Вільяма Карлоса Вільямса або Воллейса Стівенса (найбільш зримо явлена у вірші «Як дивно згадується там…»), напівнатяки-напіввідсилання до Набокова, Домонтовича, Гоголя, спалахи молодіжного сленгу або задерикуваті каламбури й оксюморони («Згодом почав відчувати щось…», «шик шурхіт швидкість…», «а ти спробуй намалювати отак…»). Признатися, після крижаної піднесеності «Нічної станції» перехід до барвистих описів екзотичних міст і островів (цикли «Сім столиць», «Сім островів»), до номадичної безтурботності туриста, гурмана, життєлюба, до відвертості знавця безлічі видів рослин, тварин і вин сприймається спочатку як незумисне блюзнірство або непродуманість композиції книги. І тільки згодом, після тривалого роздуму та перечитування того, що дане безпосередньо в тексті, починаєш схилятися до погодження з авторським задумом: інакшою композиція й не могла бути. Адже для нашого секуляризованого сучасника віра в Острови блаженних, куди після смерті вирушає праведна душа, є тільки красивим мітом, однією з багатьох пам'яток старовини. Цю віру можна провідати — як от єгипетські піраміди, «сірі трикутники на знебарвленому небі», — перевірити її неможливо. Тому ті Острови слід шукати й знаходити за життя, тут-і-тепер, щоби на якійсь Ла Пальмі, оточеній округлим океаном, згадати або здогадатися, звідати й звірити зі своїм індивідуальним досвідом те, до чого закликали прадавні орфіки, індійські брахмани та єгипетські жерці:

Ключове слово цього вірша, «досконалість», пов'язане з просторовими відношеннями; але воно передбачає й часові координати, так само недоокреслені, як оте фінальне «десь». «Десь» передбачає «всюди і завжди». Переживання доброї відцентрованості, рівноваги, присутності в бутті, відтворене «Ла Пальмою», нагадує науку містиків усіх часів і народів, з одним істотним застереженням: екстатична єдність із собою та світом досягається сьогодні, а не відкладається на потойбічне завтра. «Хто прагне „більшого життя“, „інтенсивнішого життя“, „вищого життя“ чи „дійсного життя“, той бачить перед собою… низку нерелігійних форм ревіталізації, які посідають деяку позитивну спадщину релігії: це мистецтво, наука, еротика, подорожі, тілесна культура, політика, психотерапія тощо. Усі вони можуть зробити свій внесок у реконструкцію тієї „повноти життя“, яка в релігії була осереддям мрії та згадки… Нове навчання життя відбувається через велику роботу пригадування, втім, таку, яка не тільки підіймає мул минулого. Внутрішнє пригадування веде не тільки до минулого, а й до сили. Відчути її — це означає пережити повінь екстазу. Таке пригадування впадає не в минуле, а в непомірне тепер», — писав свого часу Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму», аналізуючи ті феномени, над якими читачі Ільченкових віршів розмірковують сьогодні.