— Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

— Дурниці! — гордо заперечив В’юн. — Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

— Ні, ні! — похитав головою П’єро. — А що ви робите тут? Ви подорожуєте?

— Аякже, — насмішкувато відповів В’юн. — З наметами. Зараз цей спорт дуже модний…

— Справді. Той, хто шукає, завжди знайде собі скоринку хліба, а під лежачий камінь і вода не тече, — додав Бурлака, що погано-таки розумів жарти.

І друзі почали розповідати хлопцю про себе. Обоє були безробітні і на початку літа вирушили в дорогу, сподіваючись знайти роботу. Познайомилися вони на одній фермі поблизу Мелюна, де косили сіно за вісім франків у день. Сінокіс закінчився, а пшениця ще не достигла, і для обох настали важкі часи. Позавчора біля Сольє вони заробили сто су, але оце вже два дні їм не щастить. Що не кажи, важке життя…

— А ми ж не жебраки, ми лише питаємо роботи…

— Я можу заразом підняти два лантухи збіжжя! — буркнув Бурлака.

Він народився в Сент-Коломбі, у Нижній Нормандії, в родині хлібороба. З одинадцяти років хлоггець уже працював у полі, п’ять років наймитував на фермі у герцога Морава. Навчився водити трактора, і його незвичайна сила дивувала всіх на жнивах. Одного дня Бурлака не стерпів образ і кпинів управителя і дав йому привселюдно доброго прочухана, як міг це зробити хлопець його віку й сили. Управитель, що знав усіх дідичів і фермерів тієї місцевості, подбав, щоб Бурлака не міг ніде знайти роботи. І юнак змушений був піти у мандри, даремно пропонуючи свої послуги в кожному селі. Але скрізь він подибував або жорстокосердних куркулів, або зубожілих селян, що їм наймит був непотрібен.

Доля В’юна склалася майже так само. Народившись у Бельвілі, він дев’яти років: тав сиротою. Богобоязлива тітка запроторила племінника в сирітський притулок Пасі, де хлопець аж до вісімнадцяти років розливав святу лурдську воду в бляшанки з-під цукерок благочестивим сестрам монастиря Святої Бернадети. А що він був страшенний насмішник, то йому погано жилося в притулку. І от його виштовхнуто на вулицю з триста п’ятдесятьма франками, що він заробив за дев’ять років маніпуляцій з бляшанками. В’юн мав працювати рік у цукерні Монружа, але криза викинула його за двері. Він змінив багато професій: муляра, хлопця на послугах, двірника, газетяра; продавав на товчку запальнички. Але заробити собі на прожиток не міг. Тепер він сподівався на селі знайти роботу, про яку вичитав з газет. Дарма!

Зрозумівши, що у гаманцях нових приятелів пусто, П’єро повів Бурлаку купити щось на обід. Невдовзі друзі влаштували біля джерела справжній бенкет. Зворушений благородством і щирістю мужніх юнаків, П’єро відчув до них повну довіру і розповів про всі свої злигодні. Викрадення Клемана Лотера і підлий вчинок поліцейського комісара Отена вразили слухачів.

— Треба допомогти малому, — вирішив Бурлака.

— Ясна річ, — докинув В’юн. А що любив пригодницькі романи, то одразу ж захоплено вигукнув: — Здорово виходить! Ти, П’єро, чесний хлопчина. Бурлака вірний товариш і сильний, як бик! Я ж меткий і хитрий, як мавпа. Як кажуть, новий Атос, новий Портос і новий Араміс, нові троє мушкетерів! Ну що? Побачиш, проти нас нічого не вдіють ні “Старе крісло”, ні рудий Преміор, ні отой тип із чорною вивіскою на оці. Твого дядька визволять, хлопче! Треба тільки негайно вирушати в Париж, це правдивий спосіб натрапити на сліди Вандергольда і його банди.

Хитрий і винахідливий В’юн побіг на дорогу, зупинив вантажну машину, що поверталася до Парижа, й ублагав водія підвезти їхню невеличку компанію.

— Нічого, так буде краще, — сказав він П’єро, потай ховаючи хлопця під брезент, — по-перше, ти збережеш зайву копійку, що тобі придасться у місті. А по-друге, коли та дурна корова комісар видав тебе Вандергольду, то, напевне, бандити виставлять своїх архангелів біля залізничних і автобусних станцій. А так їм буде важче знайти тебе.

— Ну, як, хлопці, сіли? — гукнув шофер, і старенька машина з гуркотом і брязкотом рушила з місця, везучи в Париж рятівників Клемана Лотера.

Редакція столичної газети “Вечірній Париж” містилася у височенному білому будинку. Великі скляні двері й вікна дозволяли цікавим парижанам бачити в підвалі і на першому поверсі величезні ротаційні машини, які щодня викидали понад два мільйони примірників “Вечірнього Парижа”. Широкі сходи білого мармуру вели до просторої зали інформацій та інтерв’ю, де вечорами збиралися любителі взаємних парі. Шість швидкісних ліфтів, сяючи хромованою сталлю, піднімали відвідувачів на горішні поверхи. На восьмому поверсі, на скляній терасі, була вітальня з американським баром і оранжереєю, куди запрошувалося представників ділового світу і високих гостей. Внизу розміщено інформаційну службу, до неї щодня надходили вісті про сенсаційні злочини.

Пан Норбер, керівник відділу інформації, сухорлява і незграбна людина сорока років у блискучих окулярах, що надавали йому вигляду американського бізнесмена, щось сухо доводив високому білявому службовцеві невизначеного віку.

— Три Рядки, з вас ніколи не вийде журналіст, ви нічого не тямите в цій справі!..

Службовця прозвали так тому, що він уже протягом двох років редагував на п’ятій сторінці новини з трьох рядків, скорившись нудній і сумній необхідності.

— Але ж я… — белькотів, виправдуючись, Три Рядки.

— Ви, власне кажучи, і ніхто більше! Довірилися і цього разу неясним і сумнівним інформаціям. Сорок рядків пішло сьогодні на померлого з голоду безробітного і лише два на приїзд Жоан Гашет останнім лайнером. Чи, може, ви думаєте, що з ваших загробних історій сміятиметься публіка? Ви добре знаєте, що уряд не любить балачок про безробіття і що за угодою газета надає рекламу “Снаркфільму”, а Жоан Гашет — його перша кінозірка… Переробіть негайно. Між іншим, нема потреби приділяти більше трьох рядків подіям в Отені, це не цікаво. І потім, сьогодні ввечері я не буду в редакції, то ви замість мене прийматимете відвідувачів!

Три Рядки почвалав до свого столу, написав півшпальти про Жоан Гашет, звів до трьох рядків дописа про смерть безробітного і, закінчивши це, попрямував до приймальної. Відвідувачі були здебільшого набридливі: містично настроєні старі жінки, напівбожевільні винахідники, невизнані генії й графомани, — вони щодня тримали в облозі редакції великих щоденних газет і їх одразу ж розпізнавали швейцари, коли ті з таємничим виглядом вимагали побачення з самим директором у “справах виняткового значення”.

Перший відвідувач навчився готувати паштет з допомогою залізних стружок; другий викрив змову своєї покоївки і бакалійника проти священної особи папи, а третя, письменниця, настирливо вимагала надрукувати у двадцяти розділах її репортаж про життя закоханих поліцейських. Три Рядки провів їх з вишуканою люб’язністю до дверей і полегшено зітхнув. До кімнати зайшли юнак і підліток.

— Так от, мене звуть В’юн, — почав юнак, — я дружок Бурлаки. Дядько оцього малого винайшов автомобіль, що плаває, і з листа, залишеного в Крилатому Змії ми довідалися, що один мільярдер на колесах хоче…

— Господи, ще один! — зітхнув Три Рядки.

Але П’єро втрутився у плутану розповідь В’юна і спокійно та серйозно розповів, як викрадено Клемана Лотера. Врівноваженість хлопця подіяла на журналіста, що знав Клемана Лотера. Почувши ім’я Вандергольда, Три Рядки здригнувся. А коли П’єро розповів про візит до поліцейського, журналіст раптом схвильовано підвівся.

— Вибачте, хлопці. Все це дуже серйозно. Але тут мені важко відповісти на все чи дати пораду. Давайте о пів на сьому призначимо зустріч на зупинці метро Сен-Лазар, біля виходу до Версаля. А зараз, я вас прошу, більше ні слова про це.