— Назад я оберу інший шлях, немає дурнів! — скаржився засапаний Бурлака. — Важчої дороги, ніж ця, певно, ніде не знайдеш.

Несподівано наші мандрівники опинилися на плато, зарослому ріденькою травою. Далі йшов справжній путівець, та й бур’яну поменшало. За півтора кілометра звідси, напівсхована горбами, бовваніла дзвіниця Бедежюна. Вона була зовсім зруйнована, і лише кілька черепиць трималося на голих кроквах. Сутеніло. В сухому бур’яні і заростях букшпану пронизливо сюрчали коники. Прохолодний вітер свистів серед каміння і в кущиках трави.

— Наближається буря!

Бурлака показав на зловісну чорну хмару, що насувалася з Кастелана.

— Поспішімо ж, поки не почалася злива, — занепокоївся В’юн. — Треба пильнувати. Нас ніхто не помітить, бо будинки ховаються в долині, а вітер приглушить шум мотора. Як тільки в’їдемо в селище, то підемо на розвідки…

Зруйновані і покинуті селища Верхнього Прованса справляють на туристів і мандрівників моторошне враження. В мертвому селищі Бедежюні, розташованому на дикому й випаленому сонцем узгір’ї, було з десятеро халуп. Дахи діряві, на вітрі гойдалися відірвані віконниці. Біля порогів ще стояли ослони, зогнилі дерев’яні паркани огороджували квітники й кущі троянд та глоду. Через гірський потік, що перетинав селище, було перекинуто легенький кам’яний місток із поручнями, відполірованими не одним поколінням селян, які вечорами тут відпочивали.

Одного серпневого вечора сюди приїхав Гране. Він пустив у Діні чутку, що надумав відпочити. Гране чомусь довго шукав відлюдного кутка і обрав напівзруйнований будинок в Бедежюні. Кілька день по тому Преміор уночі привіз Клемана Лотера. Протягом дня старого тримали у льосі, а навзаході сонця Гране виводив його на прогулянку.

Того вечора нещасний Лотер сидів на ослоні біля будинку, похиливши голову на груди.

Гране спокійно палив сигарету, поглядаючи на темну хмару, що зростала над Кастеланом. Десь далеко гуркотів грім і спалахували блискавки, пронизуючи вечірні сутінки. Одноманітне шемрання гірської річки заколисувало, навівало дрімоту.

І раптом Гране хтось схопив ззаду в залізні обійми. Це Бурлака насівся на нього, та так, що полонений не зміг і ворухнутися, П’єро і В’юн швиденько зв’язали начальника охорони Вандергольда. В’юн приклав револьвер до скроні Гране і стиха попередив:

— Якщо крикнеш — вознесешся на небо. Відповідай зараз же пошепки: ти тут сам? Хто ще охороняє Клемана Лотера? Та не бреши, бо цього разу одержиш кулю, і слово своє я справджу.

Отетерівши з несподіванки і тремтячи зі страху, Гране пробелькотів, що, крім нього, поблизу немає нікого.

Бурлака кинувся до старого, що незворушно сидів, байдужий до всього, взяв його на руки, немов дитину, і посадив біля П’єро.

— Дядечку, любий! — розпачливо скрикнув хлопець. — Що ж зробили з тобою!

Але Клеман Лотер, здавалось, не помічав свого небожа. Він мовчки сидів, похиливши сиву голову.

— Він не впізнає мене! — П’єро мало не плакав.

— Не хвилюйся, це дія наркотиків. Нічого, все минеться, — заспокоїв хлопця В’юн. — Однак не барімося. Не дуже приємно заночувати в цьому глухому закутку.

Бурлака відніс старого до машини і дбайливо укрив ковдрами. Друзі посідали на свої місця, незважаючи на рюмсання Гране і прохання розв’язати його.

Преміор несамовито гнав машину слідами П’єро і його друзів. З ним їхали Любов і Розенвайн. Петровський поспішив до замка — забрати решту зграї. Однак Преміор не дуже покладався на їхню допомогу.

Вандергольдів поплічник часто зупинявся і розпитував поліцаїв, прислугу гаражів і бензоколонок. Жовте перегонове авто бачили у Балансі, потім у Греноблі, і тепер Преміор не сумнівався, що його вороги їдуть у Бедежюн. Сторож санаторію у Діні теж помітив жовту машину.

У горах ніч настає швидко, і, коли Преміор виїхав до ущелини, вже зовсім стемніло. За годину переслідувачі дісталися до плоскогір’я і побачили Бедежюн. І саме в цей час вибухла буря.

— Тепер вони в наших руках, — радів Преміор. — Або вони надумали заночувати в Бедежюні, і тоді ми їх заскочимо і знищимо, мов собак, або ж виїхали горою. Це трохи важче, бо вночі під час грозовиці там таки небезпечно.

Автомобіль рушив до селища. Біля містка Преміор різко загальмував. У світлі фар, крізь залите дощем переднє скло, він помітив на землі нерухоме тіло Гране. Преміор стрибнув просто в калюжу, підбіг до начальника охорони і перерізав мотузки. Гране був мокрий до нитки і геть уболочений.

— Вони забрали старого Лотера? — закричав він на вухо Гране, бо голоси губилися в гуркоті грому.

— Ц-ці м-м-мерзотники виїхали д-д-десять хвилин тому!

Начальник охорони, хапаючи дрижаки, поліз у машину. Преміор розвернув її й помчав назад у долину. Хвилину він вагався, але рішуче рушив униз. Преміор був певен, що зможе випередити рятівників Клемана Лотера, коли досягне розтоки. Він уже уявляв собі смертельний жах на обличчях, тріскотню автоматних черг і мертві тіла ненависних ворогів.

Машину кидало в усі боки. Вчепившись за крісло, пополотнілий Розенвайн марно благав притишити хід.

— Досить! Не женіть так швидко, я боюся!

Жах охопив усіх. Навколо вирувало справжнє пекло, плюскала вода і гуркотіло каміння. Сліпучі спалахи блискавки розтинали темряву, дощ періщив, і грім струшував повітря. Висохлі річища, западинки та яри виповнилися ревучими жовтими потоками, що скажено тягли за собою кам’яні брили та уламки дерев.

— Заткни пащеку! — рикнув Преміор на рюмсання журналіста. — Коли б не ви всі, я давно б уже був унизу. Нікчемні боягузи…

Але Розенвайн нетямився зі страху. Він благав, плакав, трусячись усім тілом, хапав Преміора за плечі.

Преміор незворушно вів машину вниз. Злива шаленіла. Річка в ущелині давно вийшла з берегів і перетворилася на ревучу Ніагару, що з гуркотом котила по дну кам’яні брили і вирвані з корінням дерева. Блискавки сліпили очі, одна з них ударила зовсім поряд, позаду машини.

Розенвайн просто збожеволів. Раптом він скочив і вп’явся руками в апоплексичну шию Преміорові.

— Зупинись! Інакше я тебе придушу!

— Слухай, Любов, — прохрипів Преміор, не зменшуючи швидкості, — звільни мене від цієї свині.

Любов спокійно добув пістолета і, напівобернувшись, вистрілив журналістові в голову. Той сповз на сидіння. У нажаханого Гране, що сидів поруч із Розенвайном, одвисла щелепа.

І от попереду заблищали ліхтарі “Мореля”.

— Тепер вони нікуди не втечуть! — радісно закричав Преміор.

Авантурник додав газу. Зненацька перед очі йому встав місток. Преміор хотів його проскочити. Але в ту мить почувся тріск. Пронизливий зойк одразу ж заглушило сплеском води, й автомобіль зник у вирі.

П’єро і В’юн, що помітили світло, були свідками цієї моторошної сцени. При спалахах блискавок друзі побачили загибель своїх запеклих ворогів.

Щодня о шостій вранці з горбів Кламара виїздив цілий загін велосипедистів. Це робітники поспішали в Булонь на автомобільні заводи Мореля.

Було рано, і велосипедисти їхали поволі, тішачись свіжим ранковим повітрям.

Почалося передмістя. Спуском спокійно їхали й розмовляли двоє робітників — хлопець і двадцятирічний юнак. Над Парижем прокидався холодний осінній ранок.

— Слухай, В’юне, здається, вже минуло три місяці, як ми повернулися з Бедежюна? — запитав хлопець свого приятеля.

— Атож. Добре, що зараз немає на світі мерзотника Преміора. Спокійно принаймні. І бідолашного твого дядька звільнено нарешті…

— На жаль, Вандергольд живе собі спокійно, а мій нещасний дядько збожеволів. Як ти гадаєш, чи повернеться колись до нього пам’ять і розум?