Жандарми прибули з Орея вже після згаданих подій. Це були здоровані, яким набридла повсякденна робота, і тому їм було приємно виконувати нове доручення — полювати на дітей-втікачів. Пораненого Гробака було перенесено на перший поверх бару, і хазяйка погодилася надати незайняту кімнату для туристів.

— На скелястому березі, — гримав майор, стукаючи кулаком об стіл, аж дзвеніли чарки, — на скелястому березі я бачу цих бандитів, націляюсь (тут майор удав, ніби прикладає рушницю) і — бах! бах! Чудовий дуплет! З мого “Гамерлеса” я ніколи не мазав. Зброя виключна! З нею я полював на хижаків у Конго. Уявіть собі, в червні 1928 року я звалив з цього карабіна слона. Розкішні тварини!.. Так от…

— Ви вже нам розповідали про свій дуплет, — перебив надокучливого майора Дювіньйон.

— Так-так, дуплет!

— Однак ми знайшли лише одного пораненого, того, що зараз лежить унизу.

— Я даю вам слово офіцера, пане Дювіньйоне, що влучив у них двома пострілами!

— Тоді дивно, що ми знайшли тільки одне тіло, — сухо і невдоволено промовив ділок.

Майор побагровів.

— Другий упав у хвилі… Такі речі часто трапляються, коли полюєш на березі моря. Пам’ятаю, як на диких качок я…

Знову розгорілися жваві суперечки між мисливцями за дітьми. Врешті майор послався на В’юна та Бурлаку, як на свідків. Анік пішла їх кликати. Гробак лежав непритомний майже півдня, аж поки прийшов лікар. Він витяг кулю, перев’язав хлопця і запевнив, що рана не тяжка.

В’юн та Бурлака оббігли майже весь півострів Кіберон, шукаючи П’єро. Вони повернулися на те саме місце, де було поранено Гробака і де високий берег круто уривався над морем. Схилившись над урвищем, друзі довго вдивлялися униз. Потім подалися до тюрми, куди жандарми вже тягли похнюплених збіглих колоністів до їхнього ненависного пекла. О сьомій годині вечора якийсь жандарм повідомив друзів, що не пощастило зловити лише п’ятьох колоністів. Серед тих, кого перелічив жандарм, був і П’єро Ланкрі…

Поранений кволо всміхнувся до юнаків.

— Негідники! — обурювався В’юн. — Стріляти в малих з рушниць! Коли б не ми, пристрелили б тебе, це точно!

— А той хлопець, що був зі мною, куди він подівся? — запитав Гробак.

— Він зник, — відповів Бурлака. — Як звали твого друга?..

Саме цієї хвилини до кімнати зайшла Анік.

— Пане, вас там питають нагорі, здається, у важливій справі…

— Зараз прийдемо, почекай! — кинув В’юн і знову нетерпляче обернувся до Гробака.

— Уявляєте, ніхто у нас не звав один одного на ім’я, ми тільки знали номер або прізвисько. А цей був новачок, всього вісім днів просидів. Але я добре пам’ятаю, він сам мені казав, що його звуть П’єро.

— Це П’єро, і наволоч майор його вбив! — заревів Бурлака і кинувся до дверей. — Ну, постривай, зараз я йому покажу!

В’юн, пополотнівши з люті й горя, зупинив товариша.

— Заспокойся! На цьому ділі можна зараз обпектись. Давай-но спочатку поміркуємо, як краще покарати стару паскуду.

— Таких людців, як отой майор, треба вішати, — упевнено промовила служниця Анік, що стала свідком всієї розмови.

Гробак уважно слухав.

— Ви що, друзі цього П’єро? — обережно запитав він.

— Авжеж! Хотіли допомогти йому втекти. Тільки приїхали, а тут саме й почалася оця веремія.

Насупившись, Гробак мовчки вдивлявся в юнаків. Хвилину він вагався, але потім довірливо звернувся до друзів:

— Ну, добре. Якщо хочете знати, він не загинув, ваш друг. Він заховався. Коли в мене вистрілили, ми йшли разом. Я нічого не відчув, тільки немовби сильно вдарило в плече. Навіть здивувався, коли побачив себе на землі. Нічого не розумів, що сталося. Лежачи на камінні, я побачив П’єро. І от, це я вам точно кажу, він упав саме перед другим пострілом!..

— Перед другим пострілом!..

— Так, це були звичайні хитрощі. Він удав з себе вбитого і покотився до провалля. На мить наші очі зустрілися, і я побачив, що малий підморгнув мені. Ясно, він здорово обдурив усіх… Нараз мені все закрутилося в очах. Більше я нічого не пам’ятав.

— Все одно неможливо було врятуватися! — скрикнув В’юн. — Він же упав зі скелі.

— Даремно так думаєте, — заперечила служниця. — Маленькою я часто гралася біля провалля. Скільки там тріщин, печер і переходів, де можна сховатися, а потім спуститися аж до моря! їх важко помітити серед уламків граніту. Тепер жандарми патрулюють берег. Коли б оце дістати моторний човен і під’їхати морем!

— Готель має човен?

— Має, але всі човни припнуто біля пляжу. Як піти туди, то це далеченько буде, треба пройти весь півострів, і якраз настане ніч. От син пана Дювіньйона має гарний човен в затоці біля Плугарнеля, але боюся, що цей жевжик…

— Анік, — покликала знизу хазяйка, — що ти там робиш? Пани вже непокояться.

В’юн та Бурлака спустилися в бар.

Студент Гаетан закінчував вивчати юридичні науки і ладнався приєднатися й собі до батьківського похоронного комбінату. Дженджелястий Дювіньйон-молдш любив вишукано одягатися і розтринькувати гроші. Його елегантні краватки доводили до нестями манірних дівиць Пентьєврського пляжу.

Гаетан дуже ишався своїм моторним човном, який йому подарував батько того дня, коли син після п’ятьох марних спроб щасливо склав іспита на бакалавра. Цю звичайну барку Гаетан пофарбував у білий колір і не називав, захлинаючись од гордощів, інакше, як “моя маленька яхта”.

Гаетанова “маленька яхта” витримала кілька невдалих хрещень. Спочатку її назвали “Тріскою”, хоч і не дуже гучно, але справді по-морському. Але заздрісні друзі не від того, щоб поглузувати з прибуткової професії пана Дювіньйона-батька, стали звати човен “Катафалк”. Гаетан поспішив перехрестити своє судно на “Крокіньоль”, себто морський сухар, галета. Тоді “Крокіньоль” для всіх перетворився на “Крокемор”, і Гаетан зафарбував стару назву і написав “Ельсінор”. Але невдовзі йому довелося гірко пошкодувати, бо “маленьку яхту” тепер прозвали “Ле Соннор” — “дзвонар із похоронного бюро”.[4]

Коли Бурлака та В’юн показалися в барі, пан Дювіньйон-старший саме розповідав про переваги синового човна. Побачивши юнаків, він радісно до них звернувся:

— У мого сина є маленька яхта. Ми тут посперечалися з майором, скільки кайданників він устрелив сьогодні. Обоє ви бачили, здається, куди впало тіло. Чи не хочете супроводжувати мого сина і сина майора? Може, знайдете того каторжника. Майор не зможе виїхати з вами, він погано переносить морську хитавицю, тому ми надумали звернутися до вас. Якщо ви згодні, то поспішайте, треба виїхати негайно, бо вночі ліхтарі Гаетанової яхти погано світять.

В’юн та Бурлака радісно на це пристали. Свою спортивну машину вони лишили в Плугарнелі. Тому всі розмістилися в маленькому авто Едгара Муфлона. Цю інвалідну коляску ласкаво запропонував майор, сподіваючись бачити свого сина чоловіком Ірен Дювіньйон.

Слухач Сен-Сірської академії і молодий Дювіньйон одягнули голубі морські кітелі з золотими ґудзиками, морські кашкети з галунами і стали схожі на офіцерів… Коли замріла затока, де стояв “Ельсінор”, Гаетан сухо пояснив:

— Вас, панове, я попрошу не заважати мені стернувати. Керувати яхтою — діло делікатне. Мій друг Едгар Муфлон може мені допомагати.

— Після господа бога капітан — єдиний хазяїн на борту! — відповів Бурлака з таким поважним виглядом, що Гаетан не помітив глуму.

“Ельсінор” було таки мізерне суденце, де ледве розміщалося чотири чоловіки. Мотор деренчав, чхав і пихкав. Гаетан став поважно до стерна. Що ж до сен-сірця, то він, як і його батько, боявся хитавиці, а хвилі біля скелястого берега цього разу гуляли високі. Щоб підбадьоритися, Едгар добув з кишені пляшку горілки, що лежала поряд з маленьким револьвером. Зброю дав перед від’їздом батько, сказавши, що вночі, у морі, та ще й з незнайомцями, вона може знадобитися.