— Ну, просто лупцюють.

— Ой, бідний! — зітхнула Киценька. — А ви краще не робіть того, чого не слід робити. Краще до нас приходьте. У нас завжди знайдеться для вас якась робота: паркан полагодити, розбиту шибку вставити.

— Добре, — згодився Цвяшок.

— А на бал до нас прийдете?

— А можна?

— Чому не можна? Тільки вмийтесь як слід, гарненько причешіться і приходьте. Ми запрошуємо вас.

— Гаразд, я прийду. Спасибі.

Киценьці дуже сподобалось, що Цвяшок так чемно розмовляв і навіть сказав «спасибі». Вона аж спалахнула від задоволення і, відійшовши з Ластівонькою вбік, шепнула:

— Його зовсім не важко перевиховати.

— Його треба частіше хвалити, — відповіла Ластівонька. — Це йому корисно. Завжди, як тільки він набешкетує, треба насваритися, а коли зробить щось хороше, треба похвалити, тоді він буде старатися робити тільки хороше, щоб похвалили ще раз. Крім того, слід прищепити йому гарні манери, а то він страшенно носом шморгає.

— У нього й мова дуже засмічена, — підхопила Киценька. — Що це за слова такі: довбешка, дурниці, влітає? Треба буде попрацювати над його мовою і поступово відучити од негарних слів.

А Цвяшок, задоволений тим, що його похвалили, ще завзятіше почав працювати. Що не кажіть — кожному подобається, коли його хвалять.

Після того як Цвяшок не прийшов додому, ніхто з жителів Зміївки не наважувався вибратись у Зелене місто. Пішла чутка, що стоголовий дракон скоро поїсть усіх малючок, а потім приповзе у Зміївку й жертиме малюків. Час минав, але дракон не появлявся, а замість нього одного прекрасного ранку у Зміївці з'явився зовсім незнайомий коротулька. Він розповів, що летів на повітряній кулі разом із своїми товаришами і вистрибнув з парашутом, коли куля почала падати. Він приземлився у густому лісі й блукав по хащах і полях, розшукуючи своїх друзів, які полетіли далі на повітряній кулі.

Найдогадливіші читачі, напевно, вже вгадали, що цей незнайомий малюк був не хто інший як Знайко. Замість того щоб спокійнісінько повернутися додому, Знайко вирішив розшукати своїх друзів.

Жителі Зміївки розповіли йому, що в Зеленому місті декілька днів тому з'явилися малюки, які теж летіли на повітряній кулі й розбилися. Двоє з них приходили в Зміївку по паяльник, а тоді поїхали назад у Зелене місто разом з шофером Бубликом. Знайко почав розпитувати про цих двох малюків. Коли йому описали їх і сказали, що обидва були в шкіряних куртках, він одразу догадався, що це були Гвинтик і Шпунтик. Письменник Метикайло, який теж був тут із своїм бурмотографом і чув цю розмову, підтвердив, що малюків справді звали Гвинтик і Шпунтик.

Знайко дуже зрадів. Він сказав, що зараз же піде в Зелене місто, і просив показати йому туди дорогу. Почувши це, жителі засмутились і сказали, що в Зелене місто йти не можна, бо там поселився стоголовий дракон, який пожирає малючок, не кажучи вже про малюків.

— Щось я ні разу в житті не зустрічав стоголових драконів, — недовірливо посміхнувся Знайко.

— Що ви! Що ви! — замахали на нього руками. — А Бублика нашого хто з'їв? Уже скільки днів минуло, як він повіз у Зелене місто Гвинтика й Шпунтика, та так і не вернувся.

— А Шурупчика хто зжер? — запитали коротульки. — Він теж поїхав у Зелене місто за Бубликом і теж не повернувся. А який чудовий механік був! Усе вмів робити!

— А Цвяшка хто злопав? — наполягали зміївчани. — Ну, цього хоч не шкода, бо — як сказати по правді — поганий коротулька був, проте мусив же хтось його з'їсти!

Знайко замислився. Потім сказав:

— Науці нічого не відомо про стоголових драконів, отже, їх нема.

Метикайло сказав:

— Але науці нічого не відомо й про те, що драконів не існує. Отже, вони можуть існувати. Коли вже про це говорять, то, мабуть, щось таке є.

— Про бабу-ягу теж говорять, — відповів Знайко.

— По-вашому, виходить, що баби-яги нема?

— Звичайно, нема.

— Облиште ці казки.

— Це не казки. Це баба-яга — казки.

Знайко твердо вирішив іти в Зелене місто, і, хоч як жителі відмовляли його, він усе-таки стояв на своєму. Нічого не вдієш, зміївчани нагодували Знайка, потім вивели на околицю й показали дорогу в Зелене місто. Всі вважали, що він іде на неминучу загибель, і, втираючи сльози, прощалися з ним.

У цей час далеко на шляху знялася хмара. Вона швидко наближалась і збільшувалась. Коротульки дременули врозсип, поховалися в будинках і визирали з вікон. Усі думали, що це біжить стоголовий дракон. Тільки Знайко не злякався й зостався на вулиці.

Незабаром усі побачили, що до міста наближаються один за одним три автомобілі. Це вони збили куряву на шляху. На передній машині лежало велике червонобоке яблуко, на другій — спіла груша, а на третій машині вмістилося аж п'ять слив. Порівнявшись із Знайком, машини зупинились, і з них вилізли Бублик, Шурупчик і Цвяшок. Побачивши це, малюки повибігали з будинків, стали обнімати Бублика, Шурупчика й навіть Цвяшка. Всі розпитували про дракона, а як почули, що ніякого дракона нема й ніколи не було, то страшенно здивувалися.

— Де ж ви пропадали так довго? — питали всі.

— Ми збирали фрукти, — відповів Цвяшок.

Ця відповідь викликала в усіх посмішку.

— Інші, може, й збирали, а ти, напевно, весь час по парканах лазив та вікна бив, — глузливо мовив Метикайло.

— А от і ні! — образився Цвяшок. — Я теж працював. Я… ну, як вам сказати… перевиховався, от!

Бублик і Шурупчик підтвердили, що Цвяшок справді перевиховався, що малючки були дуже задоволені його роботою і подарували за це жителям Зміївки багато яблук, груш і слив. Малюки зраділи, бо дуже любили фрукти.

Бублик, дізнавшись, що Знайко хоче йти в Зелене місто, згодився відвезти його на своїй машині, і незабаром вони поїхали.

Жителі Зміївки ходили вулицями міста й раділи, що нема дракона, що знайшлися Бублик і Шурупчик, а найбільше тому, що Цвяшок перевиховався. Деякі, правда, не вірили в це перевиховання, підозріло стежили за ним, побоюючись, щоб він знову не почав бити шибки. Згодом Цвяшка побачили на річці. Він сидів на березі в самих трусиках і прав свій одяг.

— Чого це тобі раптом спало на думку одяг прати? — спитали його.

— Завтра піду на бал, — сказав Цвяшок. — Для цього треба одягтися у чисте й причесатися.

— Хіба в малючок буде бал?

— Буде, Бублик і Шурупчик теж поїдуть. Їх теж запросили.

— Ти хочеш сказати, що й тебе запросили? — недовірливо спитали малюки.

— А то як! Певна річ, запросили.

— Ну-ну! — покрутили головами малюки. — Якщо малюнки запросили його на бал, то він справді перевиховався. Хто б міг подумати!

Підготовка до балу була в повному розпалі. Альтанка для оркестру і ятки навколо танцювального майданчика вже були збудовані. Тюбик розмальовував альтанку різними химерними візерунками, а інші малюки фарбували ятки в усі кольори веселки. Малючки прикрашали майданчик квітами, барвистими ліхтариками й прапорцями. Незнайко гасав то туди, то сюди і командував, як сам знав. Йому здавалося, що робота йде надто повільно. Він кричав, метушився і тільки заважав іншим. На щастя, кожний і без нього знав, що треба робити.

Хтось придумав поставити навколо майданчика лавочки, але не було дощок. Незнайко був у розпачі:

— Ех, — кричав він, — не могли ще трохи дощок привезти, а тепер усі машини поїхали в Зміївку. Ану, давай ламати ятку. Ми з неї лавочок наробимо.