— О! — вигукнула Синьоочка. — То ви вже, мабуть, давно не спите?
— Ні, я тільки на хвилинку розплющив очі, а потім знову заснув.
— Неправда, неправда! — похитала головою Синьоочка й насупила брови. — Отже, ви вважаєте, що я не зовсім гарна?
— Ні, що ви! — злякався Незнайко. — Ви теж гарна!
— Котра ж з нас красивіша: я чи вона?
— Ви… й вона. Ви обидві дуже гарні.
— Ви жалюгідний брехунець, але я вам прощаю, — відповіла Синьоочка. — Вашу красуню звуть Сніжинкою. Ви її ще побачите. А тепер досить. Вам не можна багато розмовляти. Лежіть смирно і не подумайте вставати з ліжка. Зараз я покличу Медуницю.
— А хто це Медуниця?
— Медуниця — наш лікар. Вона буде лікувати вас.
Синьоочка вийшла. Незнайко схопився з ліжка й почав шукати свою одежу. Йому хотілось якнайшвидше втекти, бо він знав, що лікарі люблять пригощати своїх хворих касторкою і мазати їх йодом, від якого страшенно пече тіло. Одежі ніде не було видно, але його увагу привернула лялька, що сиділа на маленькому ослінчику, притулившись спиною до стіни.
Незнайкові закортіло розламати ляльку й подивитись, що там у неї всередині — вата чи тирса. Він забув про одежу й кинувся шукати ножа, але в цей час побачив себе в дзеркалі. Кинувши ляльку на підлогу, вій почав корчити перед дзеркалом різні гримаси, вдивляючись у своє обличчя. Надивившись як слід, він сказав:
— Я теж гарний, і обличчя в мене не дуже кругле.
Тут за дверима почулися кроки. Незнайко шмигнув у ліжко й накрився ковдрою. До кімнати ввійшла Синьоочка й ще одна малючка в білому халаті й білій хустинці, з невеличкою коричневою валізкою в руках. У неї були пухленькі, рум'яні щічки. Сірі очка строго дивилися через круглі рогові окуляри. Незнайко зрозумів, що це і є та Медуниця, про яку йому говорила Синьоочка.
Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:
— Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають! Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки кажуть це, а потім знову витворяють різні штуки.
Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:
— Встаньте, хворий.
Незнайко почав вилазити з-під ковдри.
— Не треба вставати, хворий, — строго сказала Медуниця. — Я ж наказала вам сісти.
Незнайко знизав плечима й сів у ліжку.
— Не знизуйте плечима, хворий, — зауважила Медуниця. — Покажіть язика.
— Навіщо?
— Покажіть, покажіть. Так треба.
Незнайко висолопив язика.
— Скажіть «а».
— А-а-а, — акнув Незнайко.
Медуниця дістала з валізки дерев'яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.
— Дихайте глибше, хворий.
Незнайко засопів, як паровик.
— Тепер не дихайте.
— Ги-ги-гп! — затрясся од реготу Незнайко.
— Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!
— Як же я можу зовсім не дихати? — спитав Незнайко, продовжуючи хихикати.
— Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.
— Можна, — погодився Незнайко й перестав дихати.
Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і виписала рецепт.
— У вашого хворого на плечі синяк, — сказала вона Синьоочці. — Підіть в аптеку, там вам дадуть медовий пластир. Відріжте клаптик пластиря і прикладіть до плеча хворого. І не дозволяйте йому вставати з ліжка. Якщо він встане, то переб'є у вас тут весь посуд і розіб'є кому-небудь лоба. З малюками треба поводитись якнайсуворіше.
Медуниця сховала у валізку свою трубку і, ще раз глянувши строго на Незнайка, пішла.
Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:
— Чули? Вам треба лежати.
У відповідь на це Незнайко скривився, наче розкусив кислицю.
— Нічого гримаси корчити. І не намагайтеся шукати своєї одежі. Вона у мене добре схована, — сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.
Розділ дванадцятий
НОВІ ЗНАЙОМІ
Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось подивитися, з чого зроблено ляльку, і вже зібрався встати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.
— Де він?
— Там.
— Що він робить?
— На ліжку лежить.
— Мертвий?
— Ні, здається, живий.
— Дай поглянути.
— Підожди.
Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.
— Ну, пусти, жаднюго! Мені теж кортить подивитись, — почувся знову шепіт.
— От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.
За дверима зчинилася метушня.
— Ти не штовхайся? Не штовхайся! — почулося сердите шипіння. — От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!
— А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.
Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Вій зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малючок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малючки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обидві вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев'яних східцях, що були праворуч від дверей.
— А-а-а! — голосно ревіла малючка з коротенькими кісками, що стирчали на потилиці в різні боки.
— У-у-у! — вторила їй друга, з великим голубим бантом на самій маківці.
Незнайко почухав потилицю і буркнув собі під ніс:
— От історія! Здається, сильно я їх дверима тріснув.
Боячись, щоб не накоїти ще чогось у чужому домі, Незнайко заліз у ліжко й вирішив подрімати, але в коридорі знову почулися кроки. Двері відчинились, і в кімнату заглянула нова малючка. В неї було волосся кучериками, веселі задерикуваті очка й лукаве личко з гостреньким носиком.
— Малюк! — крикнула вона. — Забіяка!
Незнайко аж підскочив на ліжку від несподіванки. Двері вмить зачинилися, почулось, як хтось швидко віддаляється. Незнайко знизав плечима і пробурчав з презирством:
— Чванулька!
Він опустив голову на подушку й навіть почав дрімати, але тут двері знову розчинились, і в кімнату що раз заглянула малючка в кучериках.
— Забіяка! — закричала вона. — Ха-ха-ха!
Двері в одну мить зачинилися. Незнайко зіскочив з ліжка й метнувся у коридор, але там нікого вже не було.
— Гаразд! — пробурчав Незнайко з погрозою.
Він узяв з письмового стола дерев'яну лінійку й сховався за дверима. Чекати довелося недовго. В коридорі знову почулись кроки. Незнайко підняв лінійку. Двері розчинилися. У кімнату ввійшла Синьоочка, і Незнайко згарячу луснув її лінійкою по лобі.
— Ой!
Синьоочка вхопилася рукою за лоба.
— Ви чого б'єтесь лінійкою? — закричала вона. — Тепер у мене на лобі синець вискочить!
— Може, ще й не вискочить, — зніяковів Незнайко, крутячи лінійку в руках.
— Ні, вискочить! Вискочить! Ви знаєте, яка я тендітна? Ви до мене корком доторкніться, і вже буде синець.
— Можна прикласти клаптик пластиру, — придумав Незнайко. — Ви ж принесли з аптеки пластир.
— Я для вас принесла.
— Вистачить для всіх, — відповів Незнайко.
Він узяв пластир і розрізав ножицями на чотири частинки.
— Приклеюйте швидше, — хвилювалася Синьоочка. — Отут, отут.