Вона підставила лоба й показувала пальцем, де клеїти пластир. Незнайко приклеїв, але, побачивши, що пластир приклеївся косо, заходився відривати його.

— Обережніше, обережніше! — кричала Синьоочка. — Ви мені всього лоба вимажете цим бридким пластирем.

— Тепер добре, — сказав Незнайко, закінчивши роботу.

Синьоочка підбігла до дзеркала:

— Оце так добре! А що як мене хто-небудь побачить з цим пластирем на лобі. Ану покажіть ваше плече. Де ваш синяк?

Синьоочка приклеїла пластир до плеча Незнайка.

— Я зовсім не хотів вас ударити, — признався Незнайко.

— А кого?

Незнайко хотів сказати, що його дражнила незнайома малючка, але передумав: ще ябедою назовуть.

— Нікого, — відповів він. — Я просто хотів спробувати, чи можна цією лінійкою кого-небудь стукнути.

— У вас, малюків, тільки й на думці, щоб когось стукнути, а коли вас стукають, вам це не дуже подобається. Ви чому посміхаєтесь? Вам смішно, що в мене пластир на лобі?

Вона знову підійшла до дзеркала:

— Справді, це дуже смішно, коли на лобі такий чотирикутник!

— А ви його кружечком виріжте, — порадив Незнайко.

Синьоочка відклеїла пластир, обрізала ножицями кружечок і знову приклеїла на лоб.

— Вам здається, що так краще? — повернулась вона до Незнайка.

— Звичайно, — підтвердив Незнайко. — По-моєму, вам навіть личить.

Примруживши очі, Синьоочка стала дивитись у дзеркало.

— А тепер віддайте мої штани й сорочку, — попросив Незнайко.

— Підіть умийтеся, а потім одержите одяг.

Синьоочка привела Незнайка на кухню. Там висів на стіні умивальник. Поряд на цвяшку висів рушник, а на поличці лежало мило й зубний порошок.

— Ось вам щітка, ось зубний порошок. Будете чистити зуби, — сказала Синьоочка, простягуючи Незнайкові зубну щітку.

— Терпіти не можу зубного порошку;— пробурчав Незнайко.

— Це чому ж?

— Не смачний!

— Так вам же не їсти його.

— Однаково. Він за язик щипає.

— Пощипає та й перестане.

Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й став плюватися. Потім сполоснув рота водою і намилив милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.

— Обличчя теж треба з милом, — сказала Синьоочка.

— Та ну його! — відповів Незнайко. — Мило завжди в очі лізе.

— Ні, ви, будь ласка, з милом, — строго сказала Синьоочка. — А то не віддам одягу.

Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.

— Бр-р-р! — здригався він. — Ой, холоднюща вода.

Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, став мацати руками по стіні.

Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.

— Що ви шукаєте?

— Р-рушник, — відповів Незнайко.

— Навіщо ж шукати з заплющеними очима? Розплющте очі.

— Як же їх розплющиш, коли п-п-рокляте мило й без того лізе!

— А ви б змили його гарненько.

Синьоочка зняла із стіни рушник і подала Незнайкові.

Незнайко тернув рушником по обличчю і тільки після цього наважився розплющити очі.

— Ну, ось тепер ви й чистіший і навіть кращий, — сказала Синьоочка і, побачивши на рушнику сліди бруду, закричала — Але іншим разом вам доведеться умиватись краще. Це тільки на перший раз я вам прощаю.

Синьоочка принесла Незнайкову одежу й сказала:

— Одягайтеся й приходьте пити чай. Ви, напевне, вже їсти хочете?

— Просто жах, як зголоднів, — признався Незнайко. — Здається, з'їв би цілого слона!

— Ах, бідолашний. Ну, приходьте швидше, ми на вас чекаємо.

Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев'яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.

Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.

Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малючку з бантиком — Заїнькою, а малючку з кучериками — Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила і з ними Незнайка:

— Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.

Малючки обступили Незнайка з усіх боків.

— Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? — спитала чорнява Галочка.

— Еге ж, я на повітряній кулі, — поважно відповів Незнайко, поглядаючи на стіл.

— Мабуть, душе страшно на повітряній кулі літати? — сказала товстенька Кубушка.

— Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! — схаменувся Незнайко.

— Який ви хоробрий! Я нізащо не полетіла б на повітряній кулі, — сказала Ялиночка.

— А звідкіль ви прилетіли? — спитала Маргаритка.

— Із Квіткового міста.

— А де це місто?

— Там, — непевно махнув Незнайко рукою. — На Огірковій річці.

— Ні разу не чула про таку річку, — сказала Галочка. — Мабуть, дуже далеко.

— Дуже далеко, — підтвердив Незнайко.

— Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, — запросила гостей Синьоочка.

Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і став напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою і варенням. Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою Дзига не втрималась і спитала:

— Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?

— Це я, — відповів Незнайко, щосили працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.

— Ах, що ви кажете? Невже ви? — почулися з усіх боків вигуки.

— Слово честі, я! От не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко і ледь не вдавився пирогом.

— Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, — попросила Кубушка.

— Ну, що тут розказувати, — розвів руками Незнайко. — Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!» — «Ну, гаразд, — кажу. — Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.

Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:

— Ви зупинились на тому, що почали думати.

— Так! — вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. — Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, — кажу, — братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітик… є у нас такий поет… навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав…» Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко…» Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко…» Ні, забув! Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам'ятаєш усіх.

Незнайко знову взявся за пироги.

— Як же ви зробили кулю? — спитала Синьоочка.

— О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую, тобто не посвистую, а кожному вказую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники — Гвинтик і Шпунтик — майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. Їм усе треба роз'яснити та показати. От я і роз'яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить — жах, що робиться.