— Джонсон, звичайно, поклав плівку кудись в таке місце, що взяти її не так легко. А те, що поки що ніхто з іноземних агентів не виявляв інтересу до дачі Джонсона, де може бути ця плівка, ще ні про що не говорить. Адже можуть зайнятися нею і геленівські агенти, про яких нас повідомив Голубєв. А може, вони вже і займаються цим…

Нікітін не встиг відповісти, бо машина зробила раптом різкий поворот і мало не наскочила на дерево. Полковник боляче вдарився головою і побачив, що Кірєєв миттю вискочив з машини, вихопивши з кобури пістолет. Оглянувши найближчі кущі, майор повернувся на дорогу і підняв дошку, яка лежала поперек неї.

— От, полюбуйтесь, — звернувся він до Нікітіна. — Бачите, які цвяшки у цій дошці? І думаю, що не випадково. Такі проколи можна було б дістати, що застряли б ми тут надовго!

— Але кому це потрібно було? — спитав Нікітін, уважно розглядаючи дошку, обтикану цвяхами.

Дошка була стара, трухлява, а цвяхи нові. Забиті вони були так густо, що не виникало навіть сумнівів, з якою метою це зроблено.

— Значить, комусь потрібно, — відповів Кірєєв. — Якийсь тип кинувся із-за дерева в кущі, як тільки я з машини вискочив. Скидається на те, що він у засаді був. Коли б ми напоролися на цю дошку і почали ремонтувати машину, міг би і обстріляти нас. Треба буде негайно вислати сюди автоматників, нехай прочешуть цей район гарненько.

— Дуже дивно все це, — похитав головою Нікітін. — А вчора, як мені доповіли, хтось намагався украсти одну з наших машин. Може, є якийсь зв'язок між вчорашньою подією з сьогоднішньою?

… На дачі Джонсона все було гаразд. Молодший лейтенант, який очолював приховану охорону дачі, доповів Нікітіну, що за час його чергування не було помічено нічого підозрілого. Огляд дачі теж не дав ніяких наслідків.

До Москва контррозвідники поверталися мовчки. Несподівана подія надала нового напряму їхнім думкам..

Коли машина вже під'їжджала до Москви, Нікітін перший порушив мовчання.:

— Якщо ця дошка з цвяхами призначалася для нас, то комусь, значить, добре відомі номери наших машин. Чи не поцікавитися в зв'язку з цим нашим гаражем, Антоне Івановичу?

Того ж дня Кірєєв відвідав гараж, який обслуговував управління полковника Нікітіна. З розмови з начальником гаража вдалося взнати, що якийсь підозрілий суб'єкт проходжувався декілька днів підряд мимо воріт гаража саме в той час, коли з нього виходили машини.

— Чому ж ви не затримали його? — здивувався Кірєєв.

— Пробували затримати, але він спритно втік від нас і з того часу кудись зник.

— Коли це трапилося?

— Днів зо три тому. Я тоді ж і доповів про це майору Земцову, а він з мене посміявся. «Теж мені пінкертони, — каже. — Ви вже краще своєю справою займайтесь, а то вам кожний, хто проходить мимо гаража, почне іноземним шпигуном ввижатися». А я думаю, даремно він так про нас говорить…

Коли Кірєєв доповів полковнику про цю розмову з начальником гаража, Нікітін зауважив:

— Виходить, що догадка наша вірна, Антоне Івановичу: видно, справді є людина, яка цікавиться номерами наших машин. Спробуйте особисто поговорити з нашими шоферами. Може, і вони повідомлять які-небудь факти.

Кірєєв пробув у гаражі до пізнього вечора, але нічого цікавого взнати не вдалося. Зате наступного дня, як тільки майор прийшов на роботу, до нього зайшов шофер Куницин.

— От яка річ, товаришу майор, — зніяковіло промовив він. — Обшнвку заднього сидіння мені хтось бритвою порізав…

— Коли це сталося, Васю? — зразу ж насторожився Кірєєв..

— Важко сказати коли. Я не зразу помітив. Може, вчора, а може, і декілька днів тому.

— Як же те могло трапитися? Ти що, залишав де-небудь машину без нагляду?

— Що ви, товаришу майор! Я коли й виходжу з неї на хвилину, то завжди всі дверцята замикаю. От в тому і заковика, що незрозуміло, хто це міг зробити…

— А хто їздив на твоїй машині в останні три дні?

— Це я вам миттю перелічу…

— Ні, ні, це вже сідай краще та запиши, щоб не забути кого-небудь.

… Через півгодини Кірєєв був у полковника Нікітіна і квапливо доповідав:

— Ниточка розплутується, товаришу полковник! Скоро ми, мабуть, розгадаємо і всю загадку Джонсона.

— Спокійненько, спокійненько, дорогий мій! — усміхнувся. Нікітін, кивнувши Кірєєву на крісло. — Давайте все по черзі, і тільки факти, а вже там. побачимо, що з них вийде.

— Добре, от вам факти: спроба украсти одну з наших, машин — раз. Подія з нашою машиною — два. Підозрілий тип, який записував номери, наших машин, — три. А от вам і четвертий факт — у машині Куницина хтось порізав обшивку заднього сидіння і, мабуть, шукав щось під цією обшивкою..

— Все?

— Все.

— А тепер давайте і висновки.

— А висновки напрошуються самі гобою. — Кірєєв простягнув, руку за папіросою, яку запропонував Нікітін. — Джонсон сховав: свій мікрофотоапаратик у сидінні машини, на якій ми везла його з дачі Лопухова.

— І ця машина?..

— Машина номер 22–45!. — майже вигукнув Кірєєв. — Вона зараз, у Подольську… На ній майор Земцов у командировку поїхав…

— Почекайте святкувати перемогу, — пересторожливо підняв руку полковник. — У мене буде ще багато запитань… Те, що Джонсону вдалося сховати від вас мікрофотоапарат, коли він сідав у машину, я ще припускаю. Апаратики ці зовсім малесенькі. Ними можна робити зйомки навіть через отвір піджачного ґудзика. А ви, мабуть, не дуже старанно обшукували Джонсона перед тим, як посадити його в машину.

— Ну звичайно, ми шукали тоді тільки зброю і документи, а одяг і все інше досліджували вже потім.

— Це зрозуміло. Але чим же він у машині прорізав обшивку сидіння?

— А пам'ятаєте, ми зняли з його руки перстень? — торжествуюче запитав Кірєєв. — У ньому виявився камінець з гострою гранню. Джонсон, мабуть, ним як ножем користувався. А для того щоб просунути мікрофотоапарат під обшивку сидіння, потрібний зовсім незначний надріз. Перстень взагалі виявився універсальним: у ньому ціаністий калій вдалося знайти.

У словах Кірєєва була логіка, і Нікітін не міг з ним не погодитися. Але, як і раніше, залишалось незрозумілим: чому іноземні агенти не знають, в якій саме машині схований фотоапарат?

— Є і цьому пояснення, — відповів Кірєєв. — Джонсон, звичайно, мав можливість тільки по радіо повідомити своєму резидентові, куди він має намір сховати фотоапарат. Повідомлення таке потрібно було ще і зашифрувати, а робилося це, самі розумієте, при яких обставинах: ми ломимося у двері дачі, і всі вікна її — під вогнем наших автоматників. Джонсон, звичайно, поспішав, нервував. Міг в таких умовах і неточно зашифрувати номер нашої машини. Міг і резидент через атмосферні перешкоди прийняти лише частину цифр цього номера. Наприклад, тільки дві перші цифри.

— Стривайте, а сам же Джонсон як міг заздалегідь знати номер нашої машини? — запитав Нікітін.

— Ну, це просто. З вікна дачі він прекрасно бачив, на чому ми приїхали. Машина у нас була тільки одна, а автоматники прибули на мотоциклах. Джонсону, значить, ясно було, що ми візьмемо його в нашу машину. І номер її без особливого зусилля він міг прочитати. По радіо однак вдалося, видно, точно прийняти тільки перші дві цифри; вони і цікавляться тепер усіма нашими машинами, номери яких починаються з цих двох цифр. Факти це підтверджують: вкрасти хотіли машину з номером 22–51, ми з вами ледве не наскочили на дошку, коли їхали на «Победе» номер 22–47. Обшивку сидіння порізали у автомобілі Куницина 22–43. А номер «Победы», на якій ми Джонсона привезли з його дачі до Москви, — 22–45.

Полковник замислено пройшовся по кабінету.