Що ж робити далі?
На станцію Абайську майор Єршов прибув з резервним паровозом, що повертався з Великого Кургана в Перевальськ. Лейтенант Малиновкін, трохи одужавши до того часу, зустрів Єршова на станційній платформі. Голова його була так старанно забинтована, що кашкет не налазив і його доводилося тримати в руці.
— От як мене розмалював цей мерзотник! — зніяковіло промовив Малиновкін, простягаючи майорові руку.
— Нічого, нічого, Митю, — по-дружньому поплескав його по плечу Єршов. — Усяке буває. Доповідайте однак, що тут у вас трапилося? І давайте зайдемо куди-небудь.
— До начальника станції можна.
Показуючи дорогу, Малиновкін пішов попереду, злегка шкутильгаючи на ліву ногу.
— Ну, яких заходів ви вжили, щоб спіймати Темірбека? — запитав Єршов, як тільки вони зайшли в приміщення начальника станції.
— Та я, власне кажучи, майже нічого і не вживав, — зніяковів Малиновкін. — Близько півгодини довелося пролежати під укосом залізниці, поки зміг рухатися. А залізничники тим часом обшукали всі околиці навколо Абайської. У чагарнику вони чули стрекотання якогось мотоцикла, кричали, щоб водій зупинився, але він тільки збільшив швидкість. Тоді стрілець залізничної охорони із гвинтівки, а начальник станції із своєї мисливської рушниці вистрілили декілька разів по кущах, але, мабуть, промахнулися.
— Скільки там було чоловік? — нетерпляче спитав
Єршов.
— Тут за станцією такий чагарник, Андрію Миколайовичу, — справжній ліс, — відповів Малиновкін. — Роздивитися нічогісінько не можна. Так і залишилось невідомо — чи Темірбек був там сам, чи і Жанбаєв теж.
Майор мовчав. Він обдумував становище, яке склалося. Картина була маловтішна.
— Мабуть, все доведеться тепер починати спочатку… — замислено промовив він.
— Чому, Андрію Миколайовичу? — здивувався Малиновкін.
— Я багато думав сьогодні про Темірбека, — тим же самим тоном, ніби розмірковуючи вголос, продовжував Єршов, — і мені почало здаватися, що він і Жанбаєв — одна і та ж особа.
— Та що ви, Андрію Миколайовичу! — вигукнув Малиновкін і навіть трохи підвівся із стільця. — Адже Жанбаєв — міжнародна знаменитість. А від Темірбека дикістю і фанатизмом так і тхне.
— До того ж він здавався неповоротким і вайлуватим, — посміхнувся Єршов. — А проте, як спритно він вас з дрезини скинув… Ні, Митю, не така вже проста ця людина, і від неї всього можна чекати. Він під Лоуренса працює. Той теж то в бедуїна, то в дервіша перевтілювався.
— Ну, гаразд! Припустімо навіть, що й так… — промовив нарешті Малиновкін. — Хай Темірбек і Жанбаєв — одна і та ж особа, але ми неодмінно заженемо його тепер у пастку.
— Як же це так, цікаво знати? — усміхнувся Єршов. Обличчя Малиновкіна пожвавішало, очі заблищали.
Говорив він поспішно, схвильовано:
— А куди ж йому подітись? Його тепер, як дикого звіра, увесь народ оточить. Залізничники його в обличчя знають і вже не проґавлять. Значить, на залізничному транспорті йому не сховатися. Сюди він носа свого не насмілиться сунути. Його спільники: Габдулла і Аскар — арештовані. Куди ж йому дітися? Один хід, значить, залишається — на квартиру до Арбузова в Аксакальськ. Він же сам вам його адресу назвав. От ми туди й поїдемо і будемо там на нього чекати.
— Так, цікаву ви картину змалювали, — розсміявся Єршов. — На зразок шахової задачі: ходять білі і за другим ходом дають мат. Непогано було б, звичайно. Тільки ви знову, голубе мій, забули, що противник у нас не такий уже простачок і сам у пастку не полізе. Він тепер навіть ще обережнішим буде.
— Ну, а що ж все-таки робити йому тепер? — здивовано знизавши плечима, спитав Малиновкін. — Куди податися? Де перечекати тривожний час?
— Поки у нього є мотоцикл і рація, він ще може маневрувати, — відповів Єршов.
— Хіба він наважиться тепер роз'їжджати на своєму мотоциклі та ще з нелегальною радіостанцією? його ж відразу схоплять.
— А він не такий дурний, щоб у великих населених пунктах показуватись. Проскочить де-небудь стороною. Ні, Дмитре Івановичу, не так усе це просто. Завзятий ворог ніколи сам не піде в пастку, — його ще треба туди загнати.
— Ми туди його й заженемо! — переконано сказав Малиновкін, хоч і не уявляв собі ясно, як це можна зробити.
Остання радіограма
До Аксакальська Єршов добрався тільки о четвертій годині дня. Розшукавши Джамбульську вулицю, він постукав у двері будинку номер двадцять один і спитав Арбузова.
— Я і е Арбузов, — відповів йому рудоволосий чоловік середніх років у гімнастьорці військового покрою.
— Дуже приємно! — люб'язно поздоровкався Єршов. — А я Мухтаров Таїр Олександрович. Привіт вам привіз од Жанбаєва.
Ніщо не змінилося на сухорлявому, невиразному обличчі Арбузова. Трохи припухлі, наче заспані очі його дивилися, як і раніше, байдуже. Єршов навіть подумав, що він не туди потрапив, але хазяїн, так і не змінивши виразу обличчя, раптом промовив:
— Прошу вас, Таїре Олександровичу, заходьте, будь ласка!
Відчинивши перед Єршовим двері, він провів його в невелику кімнату з єдиним вікном, що виходило у двір. У кімнаті біля вікна стояв маленький столик, біля стіни — диван і два стільці. Ніякої іншої мебелі не було.
— Влаштовуйтесь тут, — тим же самим байдужим голосом промовив Арбузов. — Я сьогодні вихідний і весь день буду дома. Коли що потрібно буде — покличете.
Єршов поставив на стіл свій чемодан з рацією і подивився на годинник. Було пів на п'яту, а о п'ятій у нього мала відбутися розмова з Малиновкіним. Лейтенанта він залишив у Перевальську, домовившись зв'язуватися з ним по радіо через кожну годину.
Було без п'яти хвилин п'ять. Єршов зачинив двері своєї кімнати на защіпку і розкрив рацію. Рівно о п'ятій годині Малиновкін подав свої позивні. Єршов відповів йому і незабаром прийняв таке шифроване донесення.
«Шофер вантажної колгоспної машини Шаріпов повідомив начальника Абайського відділення МВС, що о восьмій годині ранку його машину зупинив на дорозі підозрілий чоловік із слідами крові на одязі і почав просити бензину. Шаріпов відмовив йому. Тоді невідомий вихопив пістолет і вистрілив у шофера. Пораненому Шаріпову вдалося однак ввімкнути швидкість і втекти. Начальник Абайського відділення МВС одразу ж вислав на місце події загін мотоциклістів. Вони прочесали весь район, але нічого підозрілого не знайшли. На всякий випадок в районі події чергують тепер два мотоциклісти. Випадок цей стався за двадцять п'ять кілометрів від станції Абайської. Вважаю, що напад на Шаріпова зробив Темірбек».
«Так, може, це й справді Темірбек або навіть сам Жанбаєв, — розмірковував майор Єршов, замислено походжаючи по кімнаті. — Але навіщо йому бензин потрібний? Не могло ж таке трапитися, щоб бак його машини випадково був незаправлений? Хіба могла така обережна і досвідчена людина, як Жанбаєв, припуститися такої необачності? Але в чому ж тоді справа?»
О шостій годині Малиновкін знову зв'язався з Єршовим по радіо, але нічого нового не повідомив.
Нові відомості надійшли тільки о восьмій годині вечора. Малиновкін доповідав, що радистам Перевальського відділення МВС удалося підслухати радіопередачу, зашифровану текстом вірша Едгара По. Мабуть, це було донесення Жанбаєва своєму резидентові:
«Мене обстріляли залізничники. Пошкоджено бак з пальним. Сам легко поранений в руку. Добрався тільки до Абайська. Дістати там бензину не вдалося. Мотоцикл тепер непотрібний. Доведеться кинути через це і рацію. Залишатися в районі Абайська рисковано. Скрізь нишпорять мотоциклісти. Чекаю ваших вказівок».
Що відповів Жанбаєву резидент, прийняти не вдалося. Перешкодив гуркіт грози, що почалася. Проте начальник Перевальського відділення МВС одразу ж розпорядився — ретельно прочесати лісисту місцевість в районі Абайська. В результаті вдалося знайти пошкоджений мотоцикл і, видно, навмисне виведену з ладу рацію.
