— «Надія», значить, тепер тільки на Голубєва? — спитав полковник, замислено розмальовуючи коробку з-під папірос вигадливими фігурами. — Мабуть, недаремно нам його в Москву доставили. Я тут під час вашої відсутності наводив про нього деякі довідки. Все, що стосується його біографії до 1943 року, підтвердилося цілком. От тільки зустріч його з батьками не вдалося організувати — загинули старі в роки війни. Ну, а в вас яке про нього враження?

— Важко поки що сказати що-небудь певне, — відповів Кірєєв. — Думаю однак, що він справді зможе стати в пригоді. Сьогодні, до речі, в мене повинна відбутися з ним ще одна зустріч — постараюсь придивитися до нього уважніше.

— А де він у вас зараз?

— Влаштували його тимчасово в окремій кімнатці гуртожитку вільнонайманих робітників нашого управління. У нього повинно скластися враження, що він має у нас цілковиту свободу, але ми будемо наглядати за ним на всякий випадок.

… Голубєв був явно стривожений, коли до нього зайшов Кірєєв, і це помітив майор. А втім, причини для хвилювання могли бути найрізноманітніші.

— Ну як? — нетерпляче вигукнув Голубєв, побачивши Кірєєва і мимоволі простягаючи до нього руки. — Приземлився він? Зловили ви його?

— Приземлився, — весело промовив Кірєєв, — і ми його зловили. Точнісінько все так було, як ви нам повідомили.

— Правда? — Голубєв весь якось засяяв і поривчасто схопив Кірєєва за руку. — Значить, тепер ви мені трохи вірите? Можна мені вас товаришем називати?

— Спробуйте, — усміхнувся Кірєєв.

— Спасибі, велике спасибі, товаришу майор! — знову радісно вигукнув Голубєв і ще раз потряс руку Кірєєву. — Я не знаю, що б я тільки міг зробити, щоб виправдати вашу довіру!

— Ви її вже виправдовуєте потроху, — серйозно сказав Кірєєв і простягнув Голубєву «коробку з папіросами.

— Спасибі, я не курю, — подякував Голубєв, але папіросу взяв, невміло прикурив її у Кірєєва і зразу ж поперхнувся. _

«Курити він справді не вміє», — подумав сам собі Кірєєв.

— А що, коли б я запропонував вам свою допомогу?.. — трохи збліднувши і заїкаючись, промовив Голубєв. Очі його при цьому дивно округлилися.

— Тобто яку допомогу? — здивувався Кірєєв.

— У вашій справі… У справі боротьби з «шпигунами. Адже я знаю техніку шифрування їхніх таємних повідомлень, таємниці радіопередач, фотографування. Ви самі знаєте, звичайно, багато, це я розумію, але ж мене вони спеціально вчили, тренували…

Голубєв запитливо подивився Кірєєву в очі, але в них можна «було прочитати лише глибокий роздум.

— Якщо ви тільки довірите мені, я доведу вам свою відданість… — продовжував Голубєв вже іншим тоном, в якому відчувалися нотки безнадійності: видно було, що він не дуже розраховував на успіх своєї пропозиції.

— Коли ви були ще в Берліні, — замислено, неначе щось пригадуючи, сказав Кірєєв, — то повідомили офіцерові нашої військової адміністрації, що вам випадково вдалося підслухати розмову якихось геленівських агентів…

— Ну аякже! Звичайно, я добре пам'ятаю все, що говорив тоді старшому лейтенантові і підполковнику, які мене допитували. А підслухати розмову геленівських агентів мені вдалося цілком випадково. Я сидів у прийомній нашого шефа, і коли до нього в кабінет заходила секретарка, до мене долинуло тільки декілька слів: «Зустрінемося в кафе «Світлячок» на Ленінградському шосе опівночі…» От і все. Потім я бачив, як вийшли від шефа ці агенти. Я не знаю їхніх прізвищ, але мені доводилося бачити їх і до цього. Думаю, що крупні птахи.

— А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? — запитально звіз брови Кірєєв.

— А про що тут повідомляти? — здивувався Голубєв. — Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.

«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.

— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.

— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.

— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.

… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;

— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.

— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.

— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.

— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.

— Це вже само собою, товаришу полковник.

— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?

— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.

— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?

— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?

— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?

Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.

День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.

— А чи не здається вам, що ми придумали за Джонсона такий хід, якого він зовсім не робив? — замислено спитав Нікітін.

— Ні, не здається, — не дуже охоче відповів Кірєєв.

Нікітін замовк і почав уважно роздивлятися на веселий березовий лісок, в який вони звернули з шосейної дороги.

— Після того як ви мені розповіли історію з картами карних злочинців, я ще більше укріпився в своїй думці, — через хвилину заговорив майор.

Він вирулив машину по важкій ділянці дороги, пошкодженої дощами, які недавно пройшли, і говорив далі: