Максим запропонував увійти в середину будови, щоб роздивитись. Колка не погодився. Його гнітила сама думка, що тут колись була тюрма. Тому він залишався холодним, десь глибоко в душі повстаючи проти Сашової ідеї. Досить було йому подумати, що тут, можливо, катували його батька, як він весь ставав на диби, згоден краще побитися, ніж піти на угоду з своїми почуттями.

— Ти залишайся тут, — сказав Максим, який розумів його, і вони втрьох попростували до споруди.

Заходили несміливо, з трепетом у серці, і Колка це відчув, йому стало ще прикріше, хлопець одвернувся й почав дивитися на море. Незабаром обід. Досить блукати по цих каменюках! Час рушати.

Хлопці обережно переходили з камери в камеру, які всі були порожні, запущені й брудні, засновані чорним від пороху павутинням. Замість вікон і дверей зяяли темні отвори, на стінах виднілися напівстерті написи. Скільки людей тут згнило! Із завмираючим серцем обійшли хлопці всю споруду, їм хотілось якнайшвидше вийти звідси геть, утекти, але цікавість і та дивна сила, яка будь-що примушувала їх поводитись, як мужчини, стримувала хлопців. Мов ті примари, блукали вони по таємничому будинку. Вже виходячи, Сашо угледів якісь двері, що вели в підземелля. Це вразило його: у всьому будинку двері повиривані, а тут цілі, його фантазія гарячково працювала. Сашо поділився тривогою з іншими. Хлопці нерішуче стояли біля дверей, не наважуючись натиснути клямку.

— Дурниці! — перший опам'ятався Максим. — Чого ви боїтесь? Тобі, Сонце, завжди щось ввижається. Двері як двері, — і він натиснув на них.

Двері були замкнуті.

— Ти дивись! — здригнувся від несподіванки хлопець. — Що ж це таке?

— Я ж вам казав, — прошепотів ослаблим голосом Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.

Максим натиснув на двері дужче, але знову марно. Вийшли й розповіли про все Колці. Він запропонував виламати двері. Ясно, що тут не все гаразд. Колка побіг до барки, приніс сокиру. Максим помітив, що Сашо боїться, і, повагавшись хвилину, залишив його біля входу на сторожі. Кількома ударами він вибив таємничі двері, і в світлі електричних ліхтарів хлопці угледіли вологі східці, що зникали десь у темряві. Деякий час усі нерішуче стояли біля відкритої пащі підземелля, потім Максим, затиснувши в зубах ніж, переступив поріг. Обережно й несміливо почали вони сходити вниз, їх обдало запахом вологи й цвілі. Східці були мокрі й слизькі, із стін сочилася вода.

Східці привели в довгий коридор, і хлопці приготувалися битись на смерть, якщо хтось на них нападе. Але ніде нікого не було. Вздовж коридора було багато дверей. Певно, карцери. Хлопці зайшли в деякі з них. Нічого. Сирість і темрява. Двері п'ятої камери були замкнуті. Розбили й їх. І аж скрикнули від подиву: до самої стелі камера була набита ящиками.

Відірвали дошку. Заблищали новенькі бляшані банки без етикеток.

— Мабуть, динаміт, — шепнув Колка.

— Побачимо, — промовив Максим, і голос у нього затремтів. Він замахнувся сокирою. Андрій схопив його за руку.

— Не треба! Може вибухнути. Надворі побачимо. Давай подивимося, що в інших ящиках.

Розбили ще один. У ньому були такі самі банки. Третій, четвертий — те саме. Лишатися тут довше не було рації. Хлопці поспішили вийти на світло, щоб побачити, що в банках. Колка запропонував оглянути й решту камер, але там нічого не знайшли.

Угледівши товаришів, Сашо, ніби згадавши про щось, задиханий і неспокійний, вибіг назустріч.

— Знаєте що? Тут пропливало кілька рибальських човнів, один з них завернув сюди, ніби за косяком риби, але, побачивши нашу барку, рибалки повернули назад й пішли за іншими човнами.

Максим суворо глянув на нього:

— Не брешеш?

— Слово честі!

— Все зрозуміло, — сказав Колка. — Контрабандисти.

— Побачимо… — стурбовано промовив Андрій.

— У нас є консервний ключ? — запитав Максим.

— Здається, є, — відповів Колка, і всі четверо попрямували до барки.

Знайшли ключ. Максим хотів було відкрити одну банку, але руки у нього тремтіли, і Андрій спинив його:

— Стривай! Це не для тебе зараз. Та тут і не місце.

Зрозумівши, що Андрій боїться за нього, Максим задумався:

— Це правильно. Може, й справді тут вибухівка. Але банку все-таки треба комусь відкрити. Я за те, щоб це доручили мені як капітанові.

Колка заперечував. Андрій авторитетно підвищив голос:

— Зайвої хоробрості тут не треба. Хтось може загинути. Краще вдарити банкою об скелю, що буде, те й буде. Тільки далі від барки.

— Правильно! — хором погодились інші.

Пішли на протилежний кінець острова. Максим з усієї сили кинув блискучою банкою об скелю і ліг на землю поруч з іншими. Від удару банка зім'ялась і впала на кам'янистий берег біля самої води, але не вибухнула. Хлопці боязко підвели голови. Нічого.

— Не динаміт! — радісно вигукнув Колка.

Всі четверо один поперед одним пустились униз по стрімкому берегу. Максим, узявши зім'яту банку, відкрив її консервним ключем, і з неї на пісок посипалися дрібні зеленуватожовті зернята. Кава… Хлопці, мов божевільні, розреготались, весело танцюючи навколо банки. Стільки хвилювань через якусь там каву! Але одно стало зрозуміло: острів — склад контрабандистів. Хто ж вони? Хлопці перебрали прізвища деяких людей, що здавалися найбільш підозрілими, але сказати, хто саме з них контрабандист, вони, звичайно, не могли. Одне — гадати, зовсім інше — коли б Сашо на власні очі їх бачив.

— Не міг у бінокль подивитися? — в'їдливо запитав Колка. — Ти ж, кажуть, з догадливих!

— Забув, — промовив зажурено Сашо. Він розгнівався сам на себе: проґавити такий момент! Але правди дівати нікуди — Сашо таки злякався тоді.

Максим відкрив ще одну банку. І там кава….

Після довгої суперечки, головним чином, з Колкою, який наполягав на тому, щоб негайно повернутись назад і повідомити міліцію, вирішили поїхати до Н. І звідти подзвонити бай Ілії.

Всі стояли тісним кільцем. Максим урочисто сказав:

— Поклянімося: без спільного рішення нікому ні слова!

Сашо ляснув себе долонею по лобі:

— Знаєте що? Еврика! Назвемо його Піратським островом.

На цей раз усі погодилися з ним.

Сумні й розчаровані допленталися хлопці до старого корита. Спека й дивовижна знахідка враз позбавили їх енергії. Мовчки попоїли, після чого Максим, знову піднявшись на острів, оглянув море й небо. Великі сніжнобілі хмари мальовничо клубочились на затягненому імлою горизонті. Море було рівне й широке, мов степ. Але, незважаючи на те, що навколо було спокійно, якась неясна тривога охопила смуглявого хлопця. Він послинив палець і підняв його вгору. Тихо, вітру нема. Тривога трохи розвіялась, але якийсь неясний неспокій, якесь невловиме передчуття проникло глибоко в серце Максима.

— Вигадки! — з докором сказав він сам собі впівголоса.

Очевидно, таємнича пригода з кавою дещо збентежила його. Він повернувся до хлопців, і трохи згодом барка залишила острів. Налягли на весла. Було нестерпно важко. Рух вперед викликав легенький лоскітливий вітрець, але сонце припікало нещадно, неначе в тропіках, виснажуючи юних гребців. Вони часто змінювались біля керма, щоб відпочити, намагаючись не збитися з рівномірного темпу. Нарешті величезна затока лишилася за кормою. Подув легенький вітерець. Хлопці трохи пожвавились. Далеко праворуч ледве помітно блищала на сонці кубічна споруда військово-морської бази в Н. Щоб збільшити швидкість, Максим скерував барку в відкрите море. Вони пройшли з милю, коли зюйд-вест подужчав.

Хлопці повеселішали, підняли парус. Барка одразу пішла швидше. Стало не так жарко. Свіжий попутний вітер мов на крилах підняв мандрівників, і радісний настрій повернувся до них.