— Якщо поїдеш з нами, — тихо сказав «старик», — матимеш можливість побачити, чим закінчиться ця колотнеча. Побачиш тропічні острови, різні дива! А якщо ні — так і залишишся отут лежати з відкритими очима. Вибирай!

Сашо гарячково міркував: коли збрехати й піти з ними, можна буде побачити, що вони надумали зробити, бо, звичайно, ці люди таки щось надумали. Можливо, незабаром, за якусь годину… Але хто йому дасть гарантію, що він залишиться живий? І, правду кажучи, навіщо він їм потрібен? Певно, для чогось такого, що порушить його вірність і відданість народові. Мабуть, для якоїсь ганебної справи. І якщо не погодитися її зробити, його негайно знищать. Все одно вб'ють, як собаку. А якщо залишиться тут?.. Зрозуміло, залишиться назавжди. Значить, знову те саме. Перший варіант був ніби зручніший, але ганебний, нечесний.

Сашо підняв голову, очі його палали.

— Я не зрадник!

— Коли так — прочитай свою останню молитву!

— Гади!

— Поручик!

Поручик розв'язав йому ноги й грубо штовхнув поперед себе. Перейшовши через зал, вони почали підійматись гвинтовими сходами. Коли піднялись наверх, пролунав голос «старика»:

— Сашо! Лічу до трьох! Ну? Раз… Два…

Сашо глянув у безодню, на людей, які звідси здавались мурашками, й подумав, що ось зараз його штовхнуть униз. Він заплющив очі й зачекав:

— Три!.. Поручик! — дзвінко пролунав зловісний голос.

Сашо заспівав: «Живий він, живий є!..» Поручик його штовхнув. Але дивно! Чому ж він не падає? Сашо відкрив очі й побачив, що кат штовхає його до галереї, яка веде в глибину лабіринта. Внизу нестямно реготали. Сашо зупинився й з усієї сили крикнув:

— Мерзотники! Смійтесь! Але останнім сміятиметься море! Чорне море!

Поручик сильно штовхнув його вперед, і Сашо твердо покрокував темним коридором. Зловісний регіт луною відбивався від стін.

Довго йшли вони. Добре, що Сашо хоч догадався лічити кроки. Та навряд чи це б йому щось допомогло. В голові промайнула думка, що він, правду кажучи, лічить свої останні кроки. Раптом стало всього жаль. Але вони йшли все далі й далі, і Сашо чудово розумів, що в цьому лабіринті не може бути «далі», «ближче», «вгору» і «вниз» не лише тому, що тунелі петляли, спускались, підіймались, повертали ліворуч і праворуч, а й через те, що дорога до смерті не вимірюється земними мірами. Це не був кошмар, це було заспокоєння перед великою таємницею життя.

Нарешті, прийшли. Зупинились. Це вже був кінець. Дві тисячі двісті п'ятдесят вісім кроків. Поручик наздогнав Саша, вхопив його за руку й спрямував промінь ліхтаря в безодню.

— Дивись, братіку! — наказав він крижаним голосом.

Промінь не міг пробити непроглядну темряву безодні. Було неймовірно глибоко, але Сашові почало вважатися, що дно зовсім близько.

— Бачу, — глухим голосом сказав Сашо, а в його голові раптом промайнула думка, що треба його забалакати, виграти час, задурити йому голову. — Значить, до діда Ставра?..

— До нього, — коротко й неохоче відповів поручик.

Сашо зрозумів, що він поспішає, що кожну мить можна полетіти в безодню.

— Знаєте що? — почав хитрувати хлопець. — Я згоден. Дорогою передумав і тепер даю згоду…

— На що ти згоден? — недовірливо запитав поручик.

— Поїхати з вами…

— А ти не дуриш?

— Слово честі! Тільки спершу хочу, щоб ви мені сказали, що я робитиму. І куди поїду. Мені дуже хочеться побувати на Таїті…

— Гаразд. Сьогодні вночі у нас буде робота. А потім… поїдеш з нами в…

Він не доказав, куди. Сашо, швидко вислизнувши з руки бандита, з усієї сили вдарив його правою ногою. Коліна в поручика підігнулись, він здавлено крикнув і полетів у прірву. Внизу ледве чутно гупнуло — і кінець. Саша всього облило потом, холодним і водночас пекучим потом. Він безсило опустився на землю. Але гаятися було ніколи. Тільки як же розв'язати руки? Він спробував тертись мотузком об стіну, але марно. Потім згадав, що в нього є ніж у задній кишені. Сашо витяг його двома пальцями, але впустив на землю. Намацавши ніж, хлопець довго возився, доки розрізав вірьовку. Поліз у передню кишеню — електричний ліхтарик був там. Добре, що його не обшукали! Сашо натиснув кнопку — і остовпів: він стояв на самому краю прірви. Хлопця почало трясти. Аж тепер далося взнаки те, що він пережив за цей час.

Сашо побіг щосили довгими коридорами. Кілька разів падав. Траплялись калюжі. Раз навіть відчув, що сунеться вниз, і ледве-ледве втримався. Вилізши рачки, присвітив — і аж волосся на голові дибом стало: знову прірва.

Сашо біг і біг і дедалі все більш заплутувався в нескінченних лабіринтах…

Хлопці сиділи в кабінеті, гарячково обговорюючи план врятування Саша. Вони усвідомлювали, що доля товариша в їхніх руках, і ламали голову над тим, як йому допомогти. Вже не було ніякого сумніву в тому, що Сашо в печерах. А де б же він міг бути! Хлопці були певні, що нові товари сьогодні не привезуть, бо бандити остерігатимуться. Чекати ж, доки контрабандисти почнуть вивозити товари з печер, і тоді їх виловити за допомогою військових і звільнити Саша, ясно, немислимо. Якщо ж зараз блокувати печери, бандити можуть вбити Саша, думаючи, що він став причиною їхнього провалу. Залишалась єдина можливість: спробувати самим, власними силами врятувати Саша. Тим більше, що навряд чи його забрав з собою катер лазів.

Але як це зробити? Пробратися морем чи знайти довгий канат і спуститися з стіни фіорду? Але такого довгого каната в них не було. Може, у бая Нака знайшовся б? Але якщо бай Нако догадається, він підніме тривогу на військовій базі, й Сашо пропаде ні за цапову душу. Вже були вирішили вкрасти канат на пристані, коли з'явилася Доменіка. Вона вбігла задихана й схвильована, з єдиною думкою в голові:

— Ну як? Де Сашо?

— Сашо потрапив до бандитів у полон, — сухо відповів Колка.

— Його треба врятувати! — почала благати вона.

— Саме про це й ми думаємо, — м'яко відповів Андрій. — Тільки як?.

— Де він?

Хлопці мовчали. Вони не наважувались їй сказати правду.

— Він у печерах? — допитливо глянула вона на них.

— А ти звідки знаєш? — злісно зиркнув на неї Колка.

— Так мені здається… Хлопці, не треба так. Вірте мені. Давайте його врятуємо!

Андрій підійшов до неї.

— Доменіко… — стримано почав він. — Я тобі скажу відверто: ми боїмось тебе. Ще й досі боїмось. Може, тебе Мортій підіслав…

— Ну, і що ж далі? — рішуче глянула вона на нього.

— Далі… — розгубився Андрій від її несподіваної атаки. — Далі слухай. Ми знаємо, що робити, саме про це говорили, обмірковували, як його врятувати…

— Ну й що придумали?

— Нам потрібна вірьовка. Довга.

— У нас є.

— А батько?

— Його немає дома. Хто піде зі мною?

Втрутився Максим:

— Стривай! Кажеш, Мортія немає дома?

— Немає.

— Ти йому щось говорила?

— Ні! — гордо відповіла вона.

— Чому?

Доменіка соромливо схилила голову. Всі зрозуміли. Саша вона любила дужче. Колка аж розцвів з радощів.

— Дай руку, — з запалом сказав він. — От так би й давно!

Максим з Андрієм теж міцно потиснули їй руку.

— А тепер я вам розповім усе, що знаю… — Посмішка зникла з її обличчя, дівчина стала цілком серйозною, похмурою. — Дід Ставро з Мортієм поїхали кудись Моковою шхуною…

Від несподіванки хлопці лише очима блимали й не йняли віри. Максим перший отямився:

— Коли?

— Смерком.

— Так чому ж ти нам зразу не сказала? — різко запитав Колка.

— Тому що я ходила до матері…

— Не розумію… — невдоволено сказав він.

— Я їй про все розповіла. І вона мені теж.

— Стривай! — опам'ятався раптом Максим. — Чому ти тільки-що назвала свого батька по імені? Чому ти сказала на нього Мортій?