Незнайомий. Хитрий! Нічого не вийде. Юро сам одержить свій чек.

Моко. Як одержить, коли він тебе не знає?

Незнайомий. Почнеться колотнеча — тоді.

Моко. Тоді ніколи буде і вгору глянути. Давай!

Незнайомий. Принеси доручення.

Моко. Прошу, сер. Тільки й того, що нотаріусом не завірено.

Незнайомий. Розбійник!

Тиша. Певно, незнайомий знову заповнював чек.

Моко. Гранд мерсі. Щиро дякую.

Незнайомий. Більш нічого? Інших умов немає?

Моко на все горло зареготав.

Мортій. Тссс! Тихше ти!

Моко. Криса стара!… Думаєш, я не знаю, за що ти борешся? Скажи спасибі, що я нейтральний!.. Всі умови вичерпані, майоре!

Незнайомий. В добрий час. Тільки обережно, чуєш?

Моко. Буде все в порядку. Адьйо.

Сашо чув, як цокнула клямка. Моко вибрався з хати. Хтось замкнув за ним двері. Певно, Мортій.

Незнайомий. Мерзотник! Шахрай і мерзотник!

Мортій. Це правда…

Незнайомий. Чорт його бери! Аби на користь справи… Так. Значить, усе гаразд? Ну, боже поможи!

— Амінь! — знову набожно повторив Мортій.

Незнайомий. Ану піди глянь, що там надворі.

Мортій вийшов, підійшов до західного віконця, в яке вліз Сашо, відчинив його й довго стояв там. Потім повернувся назад.

— Чисто, — сказав він. — Така погода, що просто диво!

Незнайомий. Гаразд. Кінець.

Сашо чув, як незнайомий протискувався крізь віконце. Мортій зачинив вікно, вийшов і замкнув двері підвала. Сашо трохи посидів. Потім швидко вибрався з діжки, виліз у вікно, замкнув його на защіпку і заліг у бур'яні. Серце калатало. Він полежав, доки Мортій зайшов у флігель, переліз через розвалений ріг муру й крадькома подався до перешийка. Але незнайомого й сліду не було. Неначе крізь землю провалився.

Сашо нерішуче зупинився, потім пішов назад.

Неподалік від Мортієвої хати стояла розвалена будівля. Сашо забрався туди, щоб пересидіти до світанку. Дув рвучкий вітер. Здавалося, що світанок настає надто повільно. Від нічного холоду і нервового напруження хлопець тремтів. Зуби цокотіли. Нічні гості Мортія його приголомшили. Виходить, справа набагато складніша й страшніша, ніж хлопці думали. Той факт, що контрабандисти виявились водночас і ворогами народу, диверсантами, дуже його вразив, і він тепер не міг ні про що інше думати. Адже ці люди готують щось жахливе, але хлопець не міг догадатися, що саме. Все одно, що б там не готували, це буде щось криваве й страшне. А може, він помиляється, і тут міститься тільки база для переправки бандитів у країну? А Моко, мабуть, їде, щоб доставити нових? Гм, невідомо. Вони говорили про якусь колотнечу. Значить, щось готують.

Трохи заспокоївшись, Сашо почав тверезіше обмірковувати останні події. Серед усіх фактів вирізнялися два: смертельна небезпека, яка нависла над хлопцями, і від'їзд Мока. Ага! До хлопця раптом дійшло, що майор зробив дуже хитру пастку: заманив спершу його, Саша, щоб звабити інших, а потім і всіх разом пристукнути! Мока не буде, хлопці проберуться в печери самі і їх там уб'ють! Підступний тип!

Що він повинен зробити?

Хлопець глибоко задумався. Все так заплуталося, що не знаєш, звідки й починати. Піти до своїх і розповісти їм усе? Але, згадавши, як жорстоко вони обійшлися з ним, Сашо аж зубами заскреготав. Дзуськи. Чи, може, піти до капітана Рачева? І що ж воно тоді буде? Хтось піймає бандитів, а він схопить облизня. Інша справа, коли він сам влаштує все так, щоб бандити потрапили в пастку. Тоді героєм буде він. Оце справжній подвиг! А інакше й дурень зуміє! Тим більше, що Моко може не виказати нічого або зволікати, доки інші повтікають. Ні, ні! Потрібні факти і ще раз факти!

Водночас Сашо чудово розумів, що це небезпечно, що, можливо, йому загрожує смерть, але назад вороття не було. Душу пекло почуття страшенної провини, якою він завдав шкоди загальній справі, і прагнення за всяку ціну виправити її, спокутувати свій жахливий гріх.

Несподівано Сашо зважився на відчайдушний вчинок. Що якби залізти непомітно в Мокову шхуну, потім разом з ним потрапити в печери, якщо, звичайно, Моко туди поїде… А як же тоді вибратися з тих лабіринтів? Та вже як забереться, так і вибереться. Щось придумає. Ніхто ж не знатиме, що він на шхуні. Потім прямо до капітана Рачева. А що коли його випадково помітять? Ет! Що буде, те й буде! Краще героїчна смерть, ніж вічна ганьба! Не може він проґавити таку рідкісну нагоду! Він так довго мріяв про подвиг! Необхідно всьому світові довести, що він хоробра людина!

Так. Він зловить бандитів, а ті тільки подивляться. Теж друзі! Одна назва!.. І все-таки… якщо вони загинуть? Сашо засмутився. Не буде вже ні Максима, його сміливого капітана, ні лагідного Андрія, Колки теж… Воно б і не слід жаліти Колку. Стільки болю йому завдав! Він у всьому винен… Дурниці! Сашо сам у всьому винен… Ні, ні. Ніякої людяності. Не по-товариському. Що було, те пройшло! Чому повинен вмирати цей хлопець, хоч він і вредний? Вони все одно залишаються друзями. Ні, ні… Інакше б він усе життя жалкував за ними. Це все одно, як би він сам їх повбивав. Ні, ні в якому разі! Він тільки їх покарає трохи, провчить, щоб знали, що він гідний поваги…

Сашо вирішив передати їм Доменікою записку. Коли б тільки вона раніше прокинулась!

На світанку вітер ущух. Настала та особлива досвітня тиша, коли море стає гладеньким, мов скло, і освіжає виснажену спекою землю. Сашо написав записку й пробрався до подвір'я Мортія. Дехто з його дачників уже вмивався біля будинку. Але Доменіки ще не видно було. А час летів. Сашо не витримав, переліз через мур і, ховаючись у бур'янах, підійшов до будинку ззаду. Заглянув у кухню. Дівчина спала. Він заглянув і в сусідню кімнату. Занавіска прилягала нещільно, можна було роздивитися, що робиться всередині. Мортій з дружиною теж спали. Тоді Сашо тихенько постукав у вікно кухні. Доменіка перелякано схопилась і, побачивши його, подала знак, щоб він зачекав на подвір'ї. Незабаром дівчина прийшла в бур'яни, стурбована його раннім візитом.

— Що таке, Сашо? Чого в тебе такі червоні очі? Ти, мабуть, сьогодні не спав? Що сталося?

— Нічого. Повернусь — тоді розповім. Візьми оцю записку й віднеси хлопцям, — хотів сказати «негайно», але роздумав, згадавши, що це повинно відбутись пізніше, коли він уже буде у відкритому морі, щоб вони йому не перешкодили.

Перелякавшись, Доменіка взяла записку.

— Зараз віднести?

— Потім. Приблизно о сьомій.

— А ти куди?

— Треба в одне місце.

— В яке місце?

— Потім дізнаєшся. Зараз ніколи.

— Сашо… що ти задумав? — ще дужче розхвилювалась дівчина.

— Нічого. Ти тільки записку передай.

Вони дивились один одному прямо в очі. Сашові захотілось її обняти, але він не наважився. Та й не любив таких ніжностей у відповідальні хвилини. Це робить людину нерішучою. Він махнув рукою, кинув на Доменіку останній погляд, ніби намагаючись запам'ятати її сумне й перелякане обличчя, потім тихо й ніжно сказав:

— До побачення, Доменіко…

Дівчина стояла мовчки. Серце підказувало, що він іде кудись, де дуже страшно; їй хотілося зупинити його, але не могла. Щось немовби скувало її, не давало зрушити з місця. Ось він уже вирушає…

— Сашо! — вигукнула нарешті дівчина здавленим голосом. — Будь обережний!

Він знову махнув рукою й зник з-перед її затуманених очей.

Доменіка довго стояла сумна й пригнічена. Що це тільки діється. Саша мучить якась жахлива таємниця, а вона неспроможна йому допомогти. Чому життя таке тяжке і грубе? Чого Сашо сумує? За віщо він хоче запроторити її батька у тюрму? І чому саме він? Чому?

І вона нічим не може допомогти жодному з них; Події проходять повз неї, а вона не знаходить у собі сили їх зупинити, сказати: «Стій!» Можливо, через те, що обидва вони їй рідні.