метою була українська, фашистського типу, держава, ОУН Бандери

боролася за диктатуру в тій державі, але за таку державу не боролися

170

«змобілізовані» учасники УПА, боротьбу за таку державу не підтримував

український народ. Саме тому формування ОУН-УПА-СБ не може

бути визначене як народно-визвольне. Рух ОУН Бандери не мав на

меті визволити народ, тільки побудувати державу, в якій матиме

владу, в якій уводитиме в життя фашистську диктатуру. Пригадайте,

що сказав на цю тему Степан Бандера: «Наша влада буде страшна!».

То чи такої «страшної», «своєї»« влади бажав український народ?

Отже, учасники ОУН-УПА, це в приблизно 90% – жертви ОУН

Бандери. Правильно пише Григорій Скірка, що судити треба тих, хто

змушував їх воювати проти свого народу – керівників ОУН-УПА. А

якщо деяких не примушували, то їм матеріальну підтримку повинні

надати бандерівські організації Заходу, об’єднані в т.зв. «Українському

визвольному (тепер «державницькому») фронті».

Верховна Рада України давно вже повинна засудити ОУН-УПА-

СБ як злочинне формування, відмежувати його від українського

народу, а «змобілізовані» учасники УПА, щоб очистися від скверни

бандерівщини, повинні розповісти про те, як вони опинилися в УПА і

що вони в ній робили і ний наказ. Це й досі не досліджена, вельми

важлива для встановлення правди про ОУН-УПА, тема, варто їй

присвятити увагу й зусилля, щоб відмежувати український народ від

злочинної ОУН-УПА-СБ. Тим, котрі терором були примушені воювати

за ідеали ОУН Бандери, керуючись гуманітаризмом, матеріальну

допомогу повинні надати харитативні, в тому й церковні, українські

організації.

З огляду на завдання очолюваної Вами, Професоре, урядової комісії

(вивчення діяльності ОУН-УПА), я вимушений пригадати Вам, що

національна держава не є самоціллю для народу, для нього тільки

така національна мирна держава є метою, яка гарантує справедливість

для всіх її громадян, свободу слова й інші свободи, яка організовує

виховання й освіту, охорону здоров’я і безпеку. Держава фашистського

типу (в якій верховодить «еліта», «верства луччих людей», які у

відношенні до української «маси», «черні» застосовують «творче

насильство») не є і не була метою українського народу. ОУН Бандери

змагала до побудови саме такої держави, отже (у великій мірі вимушена)

боротьба за таку державу не була народно-визвольною боротьбою

українського народу ані хоч би його значущої частини, в тому й

поліщуків, волинян і галичан. Буду Вам, Професоре, вдячний за суттєві

зауваження щодо викладеного у цьому листі.

Вересень, 2000 року

171

Після написання цього листа я, 2003 року, опублікував польською

і українською мовами список понад 5 тисяч українських жертв

бандерівців, географія цих убивств дозволяє зробити висновок, що в

1941-1950 роках від рук структур ОУН Бандери мученицькою смертю

згинуло не менше 80 тисяч українського цивільного населення. – В.П.

Професора Станіслава Кульчицького

бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА

До моїх рук потрапив документ авторства проф. Станіслава

Владиславовича Кульчицького у вигляді офіційного листа Міністерству

юстиції України – без дати, писаний ним як керівником робочої групи

істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. З

огляду на бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА в цьому

документі, він, цей документ, вимагає, щоб віднестися до нього.

Документ має претензії кваліфікувати ОУН-УПА з юридичної

точки зору і складається з двох основних частин, перша з них.

«Кваліфікація антирадянської діяльності Організації українських

націоналістів і Української повстанської армії». В цій частині С.В.

Кульчицький, посилаючись на те, що анексія Радянським Союзом

Західної України не була визнана міжнародним правом, правильно

пише, що «у період з 17 вересня 1939 р. до 11 лютого 1945 р., з точки

зору міжнародного права, уродженці Західної України є громадянами

Польщі», але чомусь автор листа обмежує це твердження до названого

періоду, хоч воно відноситься до всього часу існування Польської

держави, на якої території діяла ОУН (бо ж в радянській Україні вона

зазнала краху).

В наступній точці листа його автор послуговується неадекватною

для історика лексикою, він бо пише, що «утворені ними (тобто

громадянами Польщі – В.П.) політичні організації, зокрема Організація

українських націоналістів, а також військові формування, зокрема

Українська повстанська армія, є організаціями Польської республіки».

Одне коротке речення, а стільки в ньому нісенітниць: 1) не «громадяни

Польщі», а невеличка кучка (усього 30 осіб!) українських націоналістів,

зібралися у січні 1929 року у Відні і там на «Конгресі» проголосили

постання ОУН. При нагоді слід звернути увагу на те, що, за українською

семантикою, «конгресом» є «з’їзд, нарада з широким представництвом»,

а отже ті, що проголосили постання ОУН, не були «конгресом», а

зібранням горстки людей, котрі, як це видно з постанови, узурпували

собі право говорити від імені українського народу. Але до речі: хто з

172

головних творців ОУН був у 1929 році громадянином Польщі? Невже

були ними Євген Коновалець, Дмитро Андрієвський, Микола Ка-

пустянський, Микола Сціборський, отже ті, котрі були ядром твореної

ОУН? Далі: ОУН і УПА, як пише автор листа, були «організаціями і

формуваннями Польської республіки». В дійсності ж тільки більшість

членів названих формувань були громадянами Польщі – до вересня

1939 року – самозрозуміле, а після нього до 1945 року були вони

громадянами Польщі, яка перебувала у т.зв. status quo ante helium,

тобто у юридичному довоєнному стані Польської держави, частину

якої окупувала Німеччина, а частину анексував Радянський Союз, а ці

дії ніколи не були визнані міжнародним правом. А говорити про те,

що ОУН (і УПА) були «організаціями і формуваннями Польської

республіки» це так само, як говорити, що злочинна група, мафія тощо

є формуванням такої або іншої держави. Діяльність на території якоїсь

держави не означає, що діючі на ній формування є «формуванням»

тієї держави. Як Українська військова організація, так і Організація

українських націоналістів були терористичними організаціями, які

ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні території,

а терористична діяльність у цьому напрямі кваліфікувалася як проти-

державний злочин, то яким же чином С.Кульчицький хоче увібгати

ОУН (і УПА) в рамки «організацій і формувань Польської республіки»?

Далі автор пише, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців

УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами

кваліфікується як боротьба місцевого українського населення проти

чужоземної воєнної інтервенції». Справді карколомний і одночасно

талмудичний висновок. «Чужоземна інтервенція» завжди скерована

проти держави, а не проти населення. Якщо анексію Західної України

можна називати «інтервенцією», то вона була скерована проти Польської

держави, то чи «місцеве українське населення» (Західної України)

боролося в інтересі Польської республіки?

С.Кульчицький правильно пише, що «після 11 лютого 1945 р.

уродженці Західної України, з точки зору міжнародного права стають

громадянами СРСР», але ж далі він говорить, що «за таких умов

боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими

силовими структурами кваліфікується як громадянська війна в СРСР».