Так можна було б писати, коли б:

а) ОУН не була терористичною організацією, коли б вона мала

за собою підтримку значущої частини українського населення;

173

б) коли б УПА була добровільним, а не терором утвореним

формуванням;

в) коли б ОУН-УПА дійсно «вела боротьбу... з радянською

владою і радянськими силовими структурами».

Тільки за таких умов можна було б говорити про «громадянську

війну в СРСР». Тим часом,

до а): ОУН від самого постання до щонайменше 1950 року була

терористичною організацією, яка під час II світової війни і після неї

не мала підтримки з боку українського народу, який не бажав мати

української держави фашистського типу;

до б): УПА була шляхом терору побудованим формуванням, уже

в травні 1943 року в її складі було понад 50% терором залучених до

неї українців Волині, а на кінець 1943 року в ній терором залучених

було не менше 90%. Кістяком посталої на Волині УПА були перші

сотні галичан, командний склад ОУН Бандери покликала зі складу

колишніх батальйонів Нахтігаль і Роланд, як теж з політично й

організаційно підпорядкованій ОУН Бандери Української допоміжної

поліції. При цьому С.Кульчицький чомусь не згадує про суттєве

формування ОУН Бандери – про «Службу безпеки», яка тероризувала

українське населення, силоміць залучала його в ряди УПА, застосовувала

публічні тортури до непокірних тощо (не згадуючи про тортури «третього

ступеня» – станок, тобто підвішування над багаттям підозрілого у

зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);

до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН

Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944-1950 роках зводилася

до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних

вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів

колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх

потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба» з

радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН

Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками

радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року

кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові

радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися,

а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали

себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.

Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема

ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає,

але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з

174

певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941-1950

роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний

2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000

прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що

географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих

роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80

тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації

українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною

і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо

можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про

будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може

бути мови про відносини злочинної групи чи організації з право-

охоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення.

Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається

кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з

Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною,

вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала

Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською

Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах

ОУН Бандери з Німеччиною була перерва – від квітня до грудня 1943

року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон

Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з

Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на

службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала

бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва

у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня

1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію

проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні

дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею,

терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна

називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями

польського беззахисного населення у 1943-1944 роках не можна

називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі

до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з

державою.

175

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА

з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і

літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати

на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.

С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний

період була членом фашистського Інтернаціоналу.

Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі спів-

робітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути

тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці

УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч

така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же,

С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80000

українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після

розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській

державі байдужою.

Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць

нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання

Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці

спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова,

торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна

Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України»,

Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради

послів, але цього, з точки зору міжнародного права, рішення, аж ніяк

не можна називати «силоміць нав’язаного», бо на момент прийняття

названого рішення воно тільки санкціонувало існуючий стан речей і

не було «силоміць насаджене».

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак,

українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування

всередині держави є різновидом громадянського протистояння або

війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує

терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти

міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну

боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА

Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще

не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський

союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР,

Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід