— Гаразд, не гарячкуй. Ось тут є те, що тебе заспокоїть, — Спектор поплескав рукою по валізі.

— Дай хоч одним оком зазирнути, — не втримався Іван.

— Саме зараз я і збираюся все висипати на стіл, — іронічно мовив Марк.

Лепетченко нарешті заспокоївся і збагнув, що той має рацію. До цієї теми вже не поверталися, аби не викликати зайвої цікавості у попутників. Про наступні плани можна було говорити лише наодинці, щоб ніхто не почув.

— А родичам Черняка можна довіряти? — запитав Спектор, коли вони зійшли з поїзда. — Адже у нас з собою більше ніж півпуда золота. А то передушать нас вночі, як куниця півнів, і на цьому закінчаться наші райдужні мрії.

— Та ні, не бійся, я їм вірю. До того ж, ми не будемо у них довго затримуватися. Лише дізнаємося, чи не було ніяких повідомлень з Польщі від Махна, розпитаємо, де ліпше перейти кордон, переночуємо і розпрощаємось.

— Перехід кордону я краще візьму на себе, — перебив Спектор. — У мене вже є певний досвід спілкування з контрабандистами в Одесі. Сподіваюся, що і з тутешніми швидко про все домовимося. Тим більше, мені дали знати, що вони мають тут надійні «вікна» на кордоні.

— А чим будемо розплачуватися з ними? — запитав Лепетченко. — Адже я чув, що за переправу вони вимагають чимало грошей.

— Великих грошей у нас нема, тому заплатимо золотом, — запропонував Спектор. — Кількох монет буде досить.

Погодившись на цьому, вони рушили далі, обговорюючи подальші плани. Вже майже біля самого будинку, де мешкала дружина Черняка, Лепетченко раптом щось згадав.

— Дай сірників, — попросив він Марка. Коли той подав йому коробку, Іван швидко дістав з внутрішньої кишені листа, відразу розірвав його на кілька частин і підпалив.

— Що ти робиш? — запитав Спектор.

— Це лист, який я мав за завданням чекістів передати Махну. Тепер в ньому потреба відпадає. Ми скоро самі знайдемо Нестора Івановича і про все йому розповімо. Спектор із сумом дивився, як догорає лист, але нічого вдіяти не міг. Одна із запасних можливостей дізнатися про інші місця схованок золота безпосередньо від Махна, на що сподівалися в ГПУ, відпадала. Але зараз в цьому вже не було потреби. Скоро він сам мав потрапити у лігвище Махна.

Роза Черняк зустріла довгоочікуваного гостя радісно.

— А я вже й не сподівалася, що ти повернешся, — сказала вона Лепетченку. — Довго ж тебе не було. Ми думали, щось трапилося.

— Всякого було, — Лепетченко обійшовся загальною фразою. — Якби не допомога колишнього бойового товариша, то справи були б кепські.

— Марк, — відрекомендувався Спектор.

Роза весь час скоса поглядала на важку валізу, не наважуючись прямо запитати про золото. Нарешті не витримала і поцікавилася:

— Так ви знайшли те, за чим їздили?

— Не все, але дещо знайшли, — відповів Іван, у свою чергу запитавши: «А де всі твої?»

— Поїхали до родичів у Житомир. Через кілька днів повернуться. А ви поки що поживете у мене, відпочинете.

— Ні, так довго ми не можемо чекати, — заперечив Спектор. — Пробудемо у вас хіба що два дні.

— Куди ви так поспішаєте? — вдаючи образу, швидко заговорила Роза. — Ось повернеться шурин, разом поїдете в бік Ковеля. Він вам допоможе там перейти кордон. Можливо, і сам з вами перейде, бо щось від мого чоловіка немає ніяких звісток.

— Ні, ми туди не поїдемо, — відразу заперечив Лепетченко, у якого були ще свіжі спогади від недавнього переходу кордону в районі Ковеля. — Спробуємо перейти в іншому місці.

— Ви краще напишіть листа своєму чоловікові у Варшаву, — запропонував Спектор, — про те, що ми дещо знайшли і скоро прибудемо з товаром. Нехай швидко попередять про це Махна.

— Дійсно, — погодився Лепетченко, — напиши, Розо, сьогодні ж такого листа і відправ. Він має швидше, ніж ми, дійти до Варшави.

Поївши після дороги, Спектор запропонував Лепетченкові вийти з хати на перекур.

— Не будемо гаяти часу, — зазначив він. — Я зараз подамся у бік кордону в район Волочиська, там знайду потрібних людей, про все домовлюся, переночую і завтра повернуся. А ти постережеш золото. Уважно дивись, щоб Роза не запустила руки у валізу.

Спектор не став розповідати, що у Волочиську начальником прикордонного загону працює його старий приятель Генріх Самійлович Люшков. Вони товаришували ще з часів спільної роботи у Одеському губчека. До 1922 року Люшков був там начальником адміністративно-організаційного відділу. Потім його перевели у Кам’янець-Подільське відділення ГПУ, а в квітні — до Волочиська. Він вже мав одержати повідомлення про приїзд Спектора і деякі вказівки у зв’язку з цим.

— Привіт, друже! — Люшков міцно потиснув руку Спектора. — Я вже на тебе чекаю і навіть встиг дещо підготувати до твого приїзду.

Він наказав привести двох співробітників, а сам продовжував:

— Значить, збираєшся за кордон?

— Так, посилають із спецзавданням.

— А надовго?

— Не знаю, все буде залежати від обстановки.

— А де там будеш?

— Спочатку у Варшаві, а де потім — невідомо ще.

— Гаразд, не буду випитувати твої таємниці, своїх вистачає, — підсумував Люшков, хоч і цікаво було б дізнатися про справжню мету закордонного «відрядження» свого приятеля. Що у того надзвичайно важливе і особливе завдання, він зрозумів ще тоді, коли одержав вказівку з Харкова забезпечити йому надійний перехід кордону.

— А де твій візаві? — поцікавився він у Марка.

— Він чекає в Умані у знайомої. Я йому сказав, що завтра повернуся.

— Тоді у нас залишилося не так багато часу, — сказав Люшков.

— Зараз прийдуть хлопці і підемо на місце переправи. Там про все і поговоримо.

Прикордонники, які мали вдавати з себе контрабандистів, Спекторові спочатку не зовсім сподобалися, але Люшков його заспокоїв:

— Ми їх відповідним чином одягнемо, заборонимо сьогодні голитися, так що можеш не хвилюватися — будуть як справжні.

— Платню за переправу вимагайте відразу, — зазначив Спектор. — Для початку поторгуйтеся. Наполягайте на більшій сумі. І найголовніше, щоб як побачите монети, у вас очі так блищали, ніби ви вперше тримаєте у руках золото.

Решту часу Спектор витратив на вивчення карти польської території і маршруту подальшої подорожі. Люшков детально його інструктував, як краще дістатися найближчого залізничного вокзалу, як себе поводити у разі затримання. Спати вони полягали вже далеко за північ, поговоривши перед цим про Одесу, спільних друзів і колег.

Наступного дня Спектора машиною відвезли до Умані. Лепетченка він застав у будинку самого, Роза пішла десь на базар за продуктами. Поки вона не повернулася, Марк встиг розповісти вигадану історію про результати своєї поїздки і запропонував відразу збиратися.

— А може залишитеся ще хоч на пару днів? — умовляла Роза.

— Ні, нас сьогодні ввечері вже чекатимуть на кордоні, — твердо відмовився Спектор.

Зібравши в дорогу харчів, Роза на прощання попросила Лепетченка обов’язково знайти Черняка і сповістити її, якщо з ним щось трапилося. Подякувавши за хліб-сіль, Спектор і Лепетченко вирушили в бік кордону.

Заздалегідь визначеного місця вони дісталися з деяким запізненням. Подивилися уважно навкруги — нікого. Вдалині виднілася річка Збруч, на спокійній поверхні якої віддзеркалювалося призахідне сонце. На тому боці була польська територія. Лепетченко із сумом дивився туди. Йому не хотілося покидати Україну. Лише кілька тижнів він провів на рідній землі, не маючи змоги навіть поспілкуватися з близькими і друзями. Все так несподівано повернулося і закрутилося, що він навіть не встиг отямитися і осмислити те, що діється. Стрімкий вир подій поглинув його у свою круговерть, і він змушений пливти за течією. А куди його винесе — невідомо. Але він ще побореться. Для цього достатньо сил. До того ж, за останні роки він добре навчився чекати. І зараз був впевнений, що його час ще настане.

Роздумам поклав край ледве чутний свист з кущів, що росли у вибалку. Вони повернули голови у той бік і побачили, як їм хтось махає рукою.