Представників України до участі в переговорах не допустили, оскільки не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалася теза про те, що у володінні Росії залишаються «відвойовані у Речі Посполитої» міста і землі. Навіть не згадувалося, що це територія України, яка за міждержавним договором тільки 13 років тому добровільно приєдналася до Російської держави.
Формула трактату «завойовані землі» давала право Москві встановлювати на них свої порядки й закони. Таким чином, царський уряд за допомогою міжнародного трактату спробував здійснити інкорпорацію України й свідомо ламав договір 1654 р., за яким він зобов'язувався зберігати «права і вольності» Української держави і її статус суб'єкта міжнародного права. Українсько-російські відносини мусили тепер визначатися Андрусівською угодою між Річчю Посполитою й Московською державою. Ця угода фіксувала зміну в розстановці політичних сил Східної Європи в другій половині 60-х років. Відтіснивши на другий план Польщу, лідером стала Росія.
Польсько-російська угода 1667 р. відверто загрожувала Туреччині й ханству, навіть їхньому існуванню, оскільки несла в собі casus belli — причину для майбутньої війни, тобто неминучим у майбутньому мало бути зіткнення й Речі Посполитої, й Росії з цією частиною мусульманського світу. Отже, Андрусівський трактат привів до певних змін у міжнародних відносинах, розкладі військових сил і політичних впливів не тільки між Росією і Польщею, а й Кримом і Туреччиною.
Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорозька Січ мала перебувати під спільною зверхністю Польщі й Москви, двох ворожих держав, узагалі був історичним нонсенсом, спричинився до ряду гострих колізій і ставив запорозьке козацтво в найтяжче становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, яка завжди вела агресивний наступ на Запорожжя, перешкоджала походам козаків проти турецько-татарських нападників, намагалася знищити запорожців.
Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба серед української старшини за гетьманство. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов'язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.
Андрусівське перемир'я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1667 р. вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.
Після першого повідомлення про Андрусівське перемир'я Петро Дорошенко відправив послів до турецького султана. Для правобережного гетьмана Андрусівський трактат постав на шляху здійснення його програми про злуку обох частин України. Звістка про Андрусівську угоду настільки подіяла на Дорошенка, що він захворів. Дорошенко вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Своє перше посольство до Туреччини він спорядив саме заради військової допомоги, яку і одержав.
Польський уряд зі свого боку, щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму й Дорошенка, послав до Стамбула посольство, очолене Радзієвським. Воно прибуло до турецької столиці в червні 1667 р. Після Андрусівської угоди це була дуже нелегка місія. Оттоманська Порта не бажала відновлювати польсько-турецьке перемир'я 1640 р., доки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою.
Хоча ціною принизливих умовлянь польському послу вдалося тимчасово відновити давнє перемир'я, йому було заявлено, що тривала приязнь можлива тільки тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Туреччина, що вела тоді затяжну війну з Венецією за острів Кріт, мабуть, вирішила відкласти неминучий збройний конфлікт із Річчю Посполитою.
Водночас із польським посольством у Стамбулі значно доброзичливіше приймали козацьке посольство. Представники Речі Посполитої зробили спробу зустрітися з козацькими послами, обіцяючи від імені короля «ласку й пробачення Войску Запорозькому». Дипломати Дорошенка категорично відкинули ці польські підступи, заявивши при цьому, що «козаки є так далеко від усякого підданства та приязні з Польщею, як небо далеко від землі».
Воєнні дії проти Польщі розгорнулися влітку та восени 1667 р. й дістали назву Підгаєцької кампанії. У серпні того ж року з'явилася в Україні орда під проводом калги-салтана Керим-Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об'єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.
Дорошенко, готуючись воювати з ворожими силами, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собеський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу, підготувався до відсічі й сам. У другій половині вересня 1667 р. Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим-Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.
Проти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собеський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.
Майже два тижні витримував Собеський облогу, відбивши перший сильний штурм. Коли його сили почали слабнути, прийшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку у татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Собеським і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.
Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив і собі до переговорів із Собеським. 19 жовтня 1667 р. була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточне полагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського. Отже, під Підгайцями Собеський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.
Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. Бачучи, що ні Москва, ні Польща не можуть погодитися з самостійним існуванням України, він почав тепер думати про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Але до якогось часу мусив приховувати свої плани й провадити дипломатію на всі сторони, чекаючи слушного часу й сприятливих умов.
Політика Дорошенка, його боротьба проти панування чужинців, прагнення об'єднати розділену Україну, відновити Українську державу знаходили розуміння та визнання серед найширших кіл української громадськості. Його підтримували народні маси не тільки Правобережної, а й Лівобережної України, де він набув найширшої популярності. Про це доносили царському уряду московські агенти, повідомляючи, що в церквах молилися за «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра». Львівський єпископ Шумлянський, що був гостем у Чигирині, писав: «Дорошенко дуже укріпився, панує вповні й має найвищу любов серед народу — злого не чував я про нього слова».
