Орлик звинувачує запорозьких козаків, що вони не жаліють нещасної своєї матері-України й не зважають на ридання матерів, батьків, сестер і братів своїх. Він розповідає запорожцям, що на Немирівському конгресі, куди з'їхалися уповноважені воюючих держав, московські посли паплюжили Запорозьке Військо, називали запорожців шахраями та злодіями, котрі не служать вірно ні Москві, ні татарам, ні Польщі, а живуть тільки з розбоїв. Орлик переконував запорожців, що на Січ під московською владою чекає остаточна погибель, що царський уряд має намір заарештувати кошового отамана й усю запорозьку старшину, а Січ знищити.

У 1740 р. у Білгороді Туреччина провела з Росією (за французькою порадою) переговори й підписала мир. Україна ніякої реальної користі з цього миру не дістала. Взагалі, враховуючи загарбницьку зовнішню політику Російської імперії, котра за жодну ціну не погодилася би відмовитися від України, Орлик наполягав на продовженні війни. У цьому був якийсь трагічний парадокс. Український гетьман-емігрант, будучи гуманною, милосердною, доброю людиною, завжди мусив виступати не за мирне врегулювання міждержавних конфліктів, а за війну.

У 1741 р. Швеція оголосила війну Росії. Туреччина ухилилася від участі в ній. Війна для Швеції закінчилася невдачею. Але Пилип і Григорій Орлики вже вкотре піднеслися духом і спробували знову звернути увагу європейських держав на вирішення української справи. Велику енергію виявив Григорій Орлик: він звертався з меморіалами до шведів, агітував у Польщі, підбурював Францію, виступаючи з проектами нової антимосковської коаліції, в яку мали входити Швеція, Туреччина, Крим, Польща, Пруссія.

Можна дивуватися й схилятися перед наполегливою невтомною працею батька та сина Орликів на користь української нації. Але цього разу вони вже стукали в зачинені двері. Час для активної міжнародної української акції в європейському політичному історичному процесі минув. Закінчення російсько-шведської війни тяжко позначилося на гетьманові, і не тільки в моральному плані. Турецький уряд, прагнучи уникнути конфліктів із Росією, примушував Орлика переїхати з Бухареста до Адріанополя. Але гетьман бажав поїхати до Ясс. Він мріяв про переїзд своєї родини з Польщі. Після двадцятирічної розлуки гетьман прагнув хоч решту свого життя прожити з дружиною та одною донькою, котрі жили в Станіславі у великій бідності, вимушені віддавати в заставу навіть свій одяг. Тої мізерної пенсії, яку Пилипу Орлику виплачував турецький уряд, не вистачало на прожиття і йому самому. Проте й цю мізерію (сім талярів) турецький уряд перестав платити гетьману, в такий спосіб примушуючи його переїхати до Адріанополя. За гетьмана заступилися французький посол і шведські резиденти в Туреччині. Орлику дозволили переїхати до Ясс.

Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У останньому листі до французького канцлера Флері (30 серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Пилип Орлик прожив у Яссах недовго. Він помер 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними.

Справу Мазепи та Орлика після смерті батька продовжував Григорій Орлик (між іншим — хрещеник Мазепи), який на французькій службі досяг високого становища — став згодом генерал-поручиком, польним маршалом Франції, членом королівської ради, отримав титул французького графа. Його дружина — графиня Олена Орлик — була зі старовинного французького дворянського роду Дентевілів. Подружжя Орликів мешкало в замку Дентевілів біля Шамонта.

Отже, українська справа не зникала з європейського політичного обрію ще й протягом 40–50-х років XVIII ст. Григорій Орлик до кінця своїх днів (помер у 1757 р.) не полишав думки про загальноєвропейську коаліцію проти Російської імперії, хоч українська справа вже не була такою актуальною, як за життя Пилипа Орлика. Ще в 50-х роках Григорій Орлик посилав Нахимовського та Мировича до Криму з метою налагодити стосунки із Запорожжям. Сестринець Григорія Орлика Пилип Штенфліхт, який був старшиною в полку свого дядька, теж віддано працював на користь української справи. Неодноразово їздив до Стокгольма як посередник у французько-шведських переговорах щодо козацьких справ. Дружина Пилипа Орлика — Анна допомагала чоловікові, а потім і синові Григорію в їхній громадсько-політичній праці.

Пилип Орлик лишив по собі поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину. Він був автором книжок: «Алкід Російський», присвяченої Мазепі (1695), «Гіппомен Сармацький» — на пошану ніжинського полковника Івана Обидовського (1698), «Діаріуш (щоденник) подорожнього», ведений з 1720 по 1733 р., трактатів «Вивід прав України» (1712) та «Маніфест до європейських урядів» (1712).

Пилипа Орлика з повним правом можна назвати письменником. Художність із її головними атрибутами — образністю, метафоричністю, емоційністю — присутня не тільки в його витворах белетристичного жанру, айв універсалах, маніфестах, інших політичних і дипломатичних документах, а також у промовах, в історичних трактатах. його листи до запорожців, Карла XII, Івана Скоропадського та інших українських, шведських, французьких, англійських діячів пройняті поезією, красномовністю найвищого гатунку, гарячим темпераментом, палкістю почуття, експресією, афористичністю висловів. Безперечно, ці твори Пилипа Орлика є шедеврами української епістолярії першої половини XVIII ст., як відомо, особливо популярного тоді літературного жанру.

Трактат Пилипа Орлика «Вивід прав України» найімовірніше належить до 1712 р., коли укладення Прутського миру не задовольнило українську політичну еміграцію, не виправдало її надій. Тоді Орлик, як уже зазначалось, у контакті з французькою та шведською дипломатією повів енергійну акцію за розрив Прутського договору й за нову війну з царем. Цей рукопис готувався до друку (невідомо, чи був надрукований) з метою ознайомлення європейської громадської думки з історією українського питання та його місцем у відносинах європейських країн. Ідея суверенної, вільної, єдиної й незалежної соборної України пронизує увесь зміст «Дедукції».

У фактичній своїй частині виклад не завжди можна назвати вдалим, факти й дати нерідко переплутані. Писав Орлик, перебуваючи в еміграції, не маючи відповідних джерел, документів. Водночас цей твір за своєю загальною концепцією є видатним явищем у розвитку української державної ідеї. Політичні ідеали Пилипа Орлика грунтувалися на принципах християнства, справедливості та гуманізму, мали прогресивний характер, відповідали принципам розвитку європейської цивілізації. У політичному відношенні ці ідеали апелювали до європейських держав, закликали їх не допустити московської експансії, що загрожувала європейській рівновазі.

Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський прожив довге життя — 112 років. Рубежі трьох століть — XVII, XVIII і XIX — пройшли через його долю. Проте достовірні дані, підтверджені архівними документами про його діяльність, маємо лише за час його перебування в останній Запорозькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й існувала в 1734–1775 роках. Цей період біографії Калнишевського став відомим передусім завдяки унікальному архіву Коша Запорозької Січі, що чудом зберігся до нашого часу. Період 25-річного перебування Петра Калнишевського в ув'язненні в Соловецькому монастирі, де він і закінчив своє життя, відбито в документах архівного фонду архангельського губернатора та інших архівів.

Про ранній період його життя знаємо тільки легенди та усні перекази. Впевнено можемо сказати, що народився Петро Калнишевський у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. У зрілі вже роки Петро Калнишевський побудував у рідному селі церкву. В документах, пов'язаних із її будівництвом, фіксується місце народження Калнишевського та ім'я його батьків: мати Агафія, батько — Іван.