— І сам не знаю, як я залишився живий,— раз по раз тіпаючись, розповідав Гриша.

Шморгуна треба було рятувати за всяку ціну.

— Уся надія на тебе,— сказав я Жорі.— Поговори сьогодні ж із Плюгавим, щоб не посилав Гришу в штрафну команду.

— А що ж я йому запропоную, цьому покидькові? — мало не плакав Жора.— У мене ж нічого немає, а співати він може примусити мене за баланду або й даром.

— А що як пообіцяти йому золото, яке ми «організуємо» завтра? — несміливо спитав я.

— Доведеться іти й на це. Іншого виходу в нас немає,— відповів Жора.

Ми промили Гришині рани теплою водою, сяк-так перев’язали. Потім віддали йому половину принесених нами продуктів. Часу лишалося обмаль.

На наше щастя, прийшов зв’язковий від Антоновича Володя Білгородський. Ми в кількох словах розповіли йому про загибель дяді Вані, розповіли про свої клопоти і про те, що завтра йдемо «організовувати» золото Ауфмейєрові. Володя схвалив наш план і пообіцяв завтра ж прислати Ганса.

Він порадив із золотом бути дуже обережними, інакше і самі загинемо, і Гришу занапастимо. «Раджу,— сказав він,— більшу частину організованого золота віддати Ауфмейєру, щоб не викликати його підозри. Правда, дізнатися, скільки ви принесли золота, він не зможе, бо не має доступу в «Канаду», та все одно будьте насторожі. Плюгавому дайте не більше двох монет. Усе, що залишиться, віддасте людині, яку ми пришлемо»,— напучував нас Володя.

Почався вечірній аппель. Ми допомогли Гриші вийти на шикування і попросили в’язнів, з якими він стояв в одній шерензі, потримати його до кінця аппеля. Ще добре, що Гриша стояв у дев’ятій шерензі і Ауфмейєр бачив там тільки голови в’язнів.

Аппель минув благополучно. За півгодини пролунали короткі гудки табірної сирени. Згідно встановленого розпорядку через п’ятнадцять хвилин сирена просурмить довгі гудки, після чого заборонялося будь-яке ходіння не тільки по табору, але і в блоках. В’язні поспішали до відбою закінчити усі свої справи. У ці хвилини, а також у ранкову пору в блоках був справжнісінький розгардіяш. Штовханина й тіснява були такі, що кволих і хворих нерідко збивали з ніг і затоптували. Ми заздалегідь провели Гришу до нар.

За мить аппельплац опустів. Ми з Георгієм підійшли до Плюгавого і почали з ним важку розмову про Гришу Шморгуна. Вацек довго не погоджувався. Тільки після того, як ми пообіцяли принести йому золота і заприсяглися, що не скажемо нікому й слова, він дав згоду два дні не посилати Шморгуна на роботу в штрафну команду.

Ми повернулися до шлафзали. Тут уже стихала метушня. За шматок хліба Жора умовив одного нашого сусіду помінятися з Гришею місцями. Побитого товариша ми забрали до себе. Уночі він стогнав, метався, марив. То вигукував ім’я дяді Вані, то кликав якогось комісара з Севастополя, часто просив пити. Я цілу ніч не спав біля нього. Тільки вдосвіта з годину подрімав. Мене розбудила сирена підйому. Голова наче свинцем налита, у вухах шумить. А попереду був важкий освенцімський день...

Удосвіта ми насилу розбуркали Гришу, вивели на аппельплац і поставили в стрій. На всякий випадок Жора нагадав Плюгавому про нашу просьбу. Вацек був чогось лютий, як оса, і витріщився на Жору:

— Не в’язни, без тебе нудить!

Ми розуміли, що життя Гриші Шморгуна зараз цілком залежить від цього негідника: захоче —пошле в штрафну команду, тоді Гриші кінець, захоче —залишить у таборі. Як тут було не хвилюватися! А Гриша через силу стояв у строю. Лице в нього розпухло й було чорне від синців, саморобні бинти наскрізь просочилися кров’ю.

На наше щастя, жадібність взяла гору, і Вацек залишив Гришу в таборі.

Цього дня усе йшло своїм звичаєм. Після аппеля Янкельшмок з кількома полигачами влаштували для двох тисяч в’язнів блока «спортивні заняття». Ох, і колобродив же цей Гітлерчик! Важко навіть розповісти, як він мордував бідолашних в’язнів, як він упивався своєю владою над ними. Негідник раз у раз пускав у хід свого замашного кия, лупцюючи тих, хто, на його думку, симу-лює, стараючись зберегти сили. Наше щастя, що команду прибиральників не ганяли на ці заняття.

Серед нас був один новенький — Микола Єрошко[60], колишній секретар райкому комсомолу одного з прикордонних районів. Його тільки вчора Жора взяв у нашу команду. Микола був дуже запальний і, бачачи, як збиткується над в’язнями Янкельшмок, аж кипів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому підпільники потурають цьому паскуді, чому досі не знищили його. Відверто кажучи, я сам був такої думки.

Ще до початку «спортивних занять» Жора забрав усіх прибиральників, а з ними й Гришу Шморгуна в блок. Похмура шлафзала стала для нас рятівним островом. Велетенське приміщення, заставлене чотириярусними нарами, було безлюдне. Гришу ми поклали на те місце, де нещодавно лежав я.

Вісімнадцять чоловік під керівництвом Жори приступили до прибирання приміщення, а я залишився біля скаліченого товариша, поглядаючи, чи не йде Ганс. Минула година, друга, а Ганса не було. Я хвилювався дедалі дужче. Нарешті прийшов Ганс. Він, видно, дуже поспішав, бо захекався, і минуло кілька хвилин, перш ніж він оддихався. Ганс уже про все знав і тому, не гаючи часу на розпитування, приступив до роботи. Години півтори він промивав, обробляв йодом і перев’язував Гришині рани. Закінчивши роботу, сказав нам:

— Медикаменти потрібні, як повітря. Ми дістаємо їх у «канадців», а здебільшого через вільнонайманих, дістаємо з великими труднощами, за золото. Отже, золото нам дуже потрібне. І все одно я особисто проти того, що ви стали «організаторами» Ауфмейєра. Для вас це добром не закінчиться. Дуже вже примітні ви стали— ти, Георг, як співак, а ти, Орлятко, як гефтлінг, якого удостоїв своєю увагою сам Гіммлер. Крім того, з тебе зняли мішені штрафника перед двома тисячами в’язнів. Вас усі знають, кожен ваш крок у всіх на виду. Це може кінчитися плачевно для вас, та й не тільки для вас.

— Що ж нам робити? — спитав Жора.

— При першій же можливості вас треба призначити на транспорт і вивезти звідси. Причому це треба зробити несподівано, щоб Ауфмейєр не встиг перешкодити.

На цьому ми попрощалися з Гансом, мудрим, скромним і безстрашним німцем. Важко навіть уявити, що б ми робили, якби не Ганс, милий, добрий Ганс.

Без чверті дванадцять у блок прийшов Ауфмейєр й одразу подався до кімнати старости. Ми з Жорою чекали виклику. Він не забарився.

— Готові? — спитав Ауфмейєр, коли ми прийшли.

— Готові.

— Беріть чотири фляги, ховайте — ще раз прорепетируємо,— сказав він, глянувши на годинник.

Репетиція пройшла успішно. Після цього блокфюрер покликав капо Зігфріда, і той повів нас до есесівської кухні.

Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Кухня була обладнана за останнім словом техніки і більше нагадувала лабораторію науково-дослідного інституту. Казани, каструлі, посуд, столи і допоміжні механізми — усе тут виблискувало хромом і нікелем, вражало незвичайною, стерильною чистотою, порядком. Важко сказати, скільки в’язнів прибирали тут ночами, драїли й начищали до сліпучого блиску кожен металевий предмет, кахляні підлоги та стіни, але все тут сяяло і виблискувало, а повітря було прохолодніше, ніж на вулиці, хоча в десятках велетенських казанів варилися страви. Під стелею і в стінах безшумно працювали вентилятори, звідкись подавали охолоджене повітря. Це була зразкова фабрика-кухня, обладнана за останнім словом техніки.

Рядами, строго симетрично стояли закриті кулеподібні казани місткістю в тисячу літрів кожен, устатковані термометрами, манометрами і ще якимись приладами. У другому кінці кухонного залу вишикувалися в ряд білі кахляні плити, на яких смажилося м’ясо. Над плитами—витяжні труби, пофарбовані в білий колір. Казани, плити і всі підсобні механізми працювали на електриці. І ніде ні пари, ні диму, ні кіптяви.

На кухні трудилися десятки кухарів з числа німецьких в’язнів. Усі вони були високі на зріст, молоді, усі один в один, як перемиті. Видно, таких спеціально підбирали сюди. На кожному був білосніжний, накрохмалений і акуратно відпрасований халат, на головах такі ж білосніжні ковпаки. За роботою кухарів-в'язнів стежили спеціалісти есесівці, так само в білих халатах, але під халатами в них були не прості білі, а шовкові майки, на головах не ковпаки, а есесівські пілотки, а на поясах висіли парабелуми.