З його розповіді переді мною постала трагічна історія цілої родини.

Під час походу пілсудчиків на Україну в 1920 році один із польських жовнірів Адам Тшембіцький добровільно перейшов на бік Червоної Армії. Польський робітник не хотів воювати проти братів по класу — українських і російських трударів. У 1922 році доля закинула його в Одесу, де він познайомився з дев’ятнадцятилітньою красунею Оксаною Чередниченко, донькою портового вантажника. Та Оксанин батько, котрий пишався тим, що в громадянську війну воював у дивізії самого Котовського, і слухати не хотів про одруження його одиначки з тридцятисемирічним зайдою, у якого ні роду ні племені. Але Оксана мала батькову вдачу. Вона наперекір йому пішла до Адама й стала його дружиною. Через рік у них народився син, якого назвали Георгієм. Ображений непослухом одиначки, старий почав дедалі частіше заглядати в чарку, шукаючи там розради. Його можна було зрозуміти, Адже після смерті дружин| він п’ятнадцять років залишався вдівцем — боявся, що мачуха може ненароком образити Оксану, затьмарити її життя. І раптом така невдячність! Невдовзі він помер — якось під час розвантаження контейнерів потрапив під аварію.

Важко переживши загибель батька, Оксана ще більше прикипіла серцем до свого Адама, а обоє не могли натішитися сином. Жили вони в тихому одеському провулку. В їхньому будинку був зібраний цілий Інтернаціонал: українці, росіяни, турки, поляки, ассірійці, болгари, євреї, вірмени. Маленький Жора цілими днями грався з їхніми дітьми, був загальним улюбленцем. Уже в п’ять років хлопчик виявив неабиякий хист до засвоєння мов, а в п’ятнадцять вільно розмовляв російською, українською, польською, болгарською, вірменською і єврейською мовами. Йому пророкували велике майбутнє.

Ще коли Жора був дошкільням, мати не раз брала ііого з собою на роботу, бо ні на кого було залишити малюка. А працювала вона офіціанткою в ресторані. Там грав оркестр, виступали співаки. Хлопець дуже полюбив музику, спів. Через кілька років він, маючи гарний голос і природні здібності поліглота, чудово виконував пісні багатьма мовами.

Несподівано на їхню сім'ю звалилося нещастя. Жора страшенно пережив це горе. Рухнули мрії про консерваторію, інститут. Юнак пішов працювати електриком і до війни сяк-так закінчив середню школу, а вже в липні 1941 року солдат Георгій Трембіцький (так було записано йому прізвище в паспорті) з гвинтівкою в руках захищав Одесу. В середині жовтня, перед залишенням Одеси, його поранило. В ніч з 15 на 16 жовтня останні кораблі з пораненими на борту взяли курс на Крим. У морі їх розбомбили німецькі літаки, Жора врятувався, бо чудово плавав і міг годинами триматися на воді. Його підібрав якийсь румунський катер і доставив у табір військовополонених. Георгій почав наполегливо вивчати румунську мову і через місяць уже міг пристойно розмовляти з румунами, а ще через місяць, завдяки знанню багатьох мов, був призначений перекладачем у таборі.

— Чесно кажучи,— розповідав Жора,— жив я там непогано. Мені навіть пропонували одягти мундир офіцера румунської армії і обійняти посаду перекладача при одній з румунських військових частин. З точки зору окупантів у мене була бездоганна репутація. Переді мною стелилося сите життя зрадника Батьківщини...

Та хіба міг він зрадити свою землю? Через деякий час перекладач румунського коменданта табору військовополонених, запасшись відповідною довідкою, тікає й опиняється в рідному місті.

Холодна й голодна зима 1941—1942 років в Одесі запам’яталася Жорі назавжди. Дома він не застав матері. У квартирі господарювали румунські солдати, котрі порубали і спалили усі їхні меблі, крім одного стола. На підлозі розстелили сіно і валялися в ньому, наче в барлозі. На Жорине запитання, де його мати, румуни відповіли, що до них побували тут німці, а де пройдуть німці, там румунам робити нічого.

Німецько-румунські окупанти щодня влаштовували в Одесі облави, сотнями розстрілювали радянських патріотів. Місто стало непривітним, чужим. Жора вирішив будь-що розшукати матір. Та спершу треба було десь влаштуватися, знайти знайомих. Несподівано на вулиці він зустрів колишнього сусіда по квартирі — вірменина Арташеса. Старий був у брудному лахмітті, страшенно виснажений. До війни він працював рибалкою і не раз, бувало, частував Жору смачною рибою. Зараз Арташес розплакався і кілька хвилин не міг вимовити й слова. Жора віддав йому хліб, що мав із собою, і спитав про матір.

— А хіба ти не знаєш? — здивувався старий.— Тільки як тобі сказати?,.— Він похнюпився, для чогось насунув шапку на очі і глухим голосом мовив: — Немає її... звірюки хапали всіх підряд... забрали і твою матір разом з євреями...

У Жори потемніло в очах, чорним став увесь світ, і власне життя здавалося безглуздим, нікому не потрібним. Не пам’ятав, як розлучився із старим вірменином і пішов, куди очі бачать. Потім ніяк не міг зрозуміти, чому він опинився біля будиночка свого шкільного товариша Гриші Воробйова.

Гриша явно не чекав цієї зустрічі і спершу розгубився. Затим запросив Жору до хати. Там його зустріла опасиста низенька жінка.

— Кого це ти, сину, ведеш проти ночі? — роздратовано спитала вона.

— Та це ж Георгій, вчився зі мною...

— Нікого я не знаю і знати не хочу. Не такий тепер час, щоб гостей водити.

У хаті смачно пахло борщем і свіжоспеченими пирогами. Але Жору не спитали, чи хоче він їсти.

Жора, не кажучи й слова, пішов з хати. Потім шкодував за свій вчинок: люди могли подумати, що він викаже їх німцям. І як же він здивувався, коли після чергової облави групу одеситів, у якій був і Жора, конвоювали на вокзал поліцаї, а серед них батько й син Воробйови! Хотілося впасти на брук і ревти, щоб почула вся Одеса...

Їх, наче худобу, в закритих вагонах привезли в Німеччину. Там Жора потрапив на вугільну шахту в Лотарингію. Працював разом з французькими військовополоненими, за кілька місяців вивчив французьку мову, Вступив до підпільної організації, допомагав готувати втечі радянських і французьких військовополонених. Коли гестапо натрапило на їхній слід, утік на початку літа

1943 року. Досконале знання німецької мови допомогло йому добратися аж до Бреслау. Неподалік цього міста його все ж схопили і відправили в звичайний ост-лагер, в’язні якого працювали на цементному заводі десь поблизу Свентаховіц.

26 липня Жора втік із цього табору, але через добу його спіймали і відправили в тюрму міста Бреслау, а звідти привезли в Освенцім, на «дожиттєве перевиховання», як полюбляв він говорити.

У всіх тюрмах і таборах, де побував Жора, він зустрічав людей різних національностей і міг задовольнити свою невситиму пристрасть до вивчення чужих мов, запам’ятовував їхні пісні.

Ні в Освенцімі, ні потім у мене не було причин розчаровуватися в Жорі. Дивовижною, незвичайною людиною був Георгій Трембіцький. При всій своїй доброті і делікатності, при всій своїй романтичності він блискавично змінювався і, де треба, ставав твердим, принциповим, непримиренним. А йому ж було тільки двадцять років!

Жору можна було любити за самі пісні. Завжди веселий, бадьорий, життєрадісний, він не давав сумувати і впадати у відчай іншим. А бувало, сяде, задумається, тоді погляд його карих очей стає відсутній, в думках він шугав бозна-де.

— Що з тобою? — питаю його.

— Розумієш, мене всюди переслідують скорботні материні очі, сповнені невимовної туги. З цим я нічого не можу вдіяти...

Він ненавидів будь-яку тиранію, мучився тим, що нічого не зробив для розгрому фашизму.

— Нам треба не сумувати, а сталити свої серця, гострити розум,— не раз, бувало, казав Жора.— Надто багато горя навколо нас, а ми ще такі боязкі, нерішучі і живемо одним бажанням: вирватись на волю. А є ж благородніша мета: об’єднати цих нещасних, повести їх у бій. Треба бути сильним, бо слабкий нічого не може дати ближньому.

Якщо Жору, бувало, хвалили, він досадливо обмахувався: «Перестаньте. Мене нудить од цього».

Таким був мій новий друг.

Минали дні, задушливі, одноманітні, як смугасті гефтлінги в цьому кам’яному морі людських страждань. Завдяки друзям я потроху оклигував. Майже цілими днями валявся на нарах, спав або слухав нескінченні розповіді й пісні Жори.